Ідеологія лібералізму. Неолібералізм

Витоки ліберальної ідеології виразно простежуються в англійської та французької політичної філософії XVII-XVIII ст. Ідеї ​​видатних мислителів епохи Просвітництва – Джона Локка, Томаса Гоббса, Шарля Монтеск’є, Жан-Жака Руссо, Адама Сміта, французьких енциклопедистів – склали основу ліберальної доктрини. У ній можна виділити три концептуальних постулату, навколо яких концентруються все багатство і різноманітність ліберальної думки:

(1) безмежна віра в можливості людського розуму, в його здатність раціонально осмислити і перевлаштувати громадське життя на «розумних» засадах;

(2) концепція природних, невідчужуваних прав і свобод людини;

(3) вимога повної свободи ринку і конкуренції в економічній і соціальній сферах, невтручання держави в економіку.

Таким чином, вихідним базисом ліберальної ідеології можна вважати визнання безумовної свободи індивіда у всіх можливих формах – громадянської, політичної, релігійної, моральної та ін.

Людина – незалежне, відповідальне і розумна істота, яка має право самостійно визначати свою долю без обов’язкового зовнішнього (державного, церковного і т.д.) контролю. При цьому лібералізм зовсім не прагне затвердити нічим не обмежену, анархічну по суті свободу кожної людини робити все, що йому заманеться. Найважливішим достоїнством ліберального способу мислення стало розуміння необхідності забезпечення та регулювання меж свободи індивіда. Це склало суть другого, більш широкого кола ідей і концепцій, які увійшли в загальну доктрину лібералізму. До них відносяться:

(1) ідея договірного характеру відносин між державою і індивідом (теорія «суспільного договору»);

(2) концепція «громадянського суспільства» як неполітичної частини соціуму, сфери індивідуальної і суспільної активності, що не підлягає втручанню з боку держави (новизна цієї ідеї полягає в тому, що не держава визначає і структурує життя суспільства, а навпаки, суспільство, вільно розвиваючись, створює для здійснення деяких своїх функцій обслуговуючу його організацію – держава; при цьому носієм державного суверенітету, джерелом політичної влади не є правителі, а сам народ, нація в цілому);

(3) концепція «правової держави», що базується на принципах категоричного дотримання прав і свобод індивіда, верховенства закону і поділу влади;

(4) ідея споконвічного рівності можливостей самореалізації індивіда і рівних прав у досягненні своїх цілей та інтересів;

(5) ототожнення свободи з приватною власністю, яка трактується як гарант і міра свободи;

(6) визнання основоположного значення та розробка принципів конституціоналізму, парламентаризму та демократії;

(7) визнання принципу плюралізму в усіх сферах суспільного життя – політичній, соціальній, культурній, релігійній та ін.

Такі основні принципи класичного лібералізму, народженого епохою буржуазних революцій і сформировавшего остов системи цінностей раннебуржуазного суспільства, центром якого стали індивідуалізм і вільна конкуренція. Зміст ліберальної доктрини цієї епохи було достатньо революційно: визнавалося, що дефекти «природного стану» суспільства можуть бути виправлені його розумною організацією. Ідеї ​​своєрідної соціальної інженерії і справді сприяли кардинальному оновленню суспільних порядків XVIII – початку XIX ст. Однак настільки радикальним лібералізм був недовго. Як з’ясувалося ближче до XX ст., Слідування базовим принципам лібералізму чомусь ніяк не наближається до соціальної гармонії і справедливості, а скоріше навпаки – вело до все більш різкому економічному і соціальному розшаруванню суспільства, що автоматично ставило лібералізм з його вимогою вільної конкуренції в положення доктрини, яка обслуговує інтереси привілейованих верств.

Така ситуація змусила ідеологів цього напрямку переглянути окремі принципи класичного лібералізму. Суть перегляду – у визнанні більшою позитивної ролі держави в соціальному і економічному житті, розширенні його регулюючих функцій. Запозичивши у соціал-демократії ідею соціальної справедливості, «нові ліберали» взялися розробляти системи і механізми державного регулювання економіки (наприклад, кейнсіанство), проголосили необхідність здійснення державою широкомасштабних соціальних програм з метою підтримки малозабезпечених верств населення. У їхніх роботах зазвучали ідеї демократизації управління виробництвом, необхідності широкої участі мас в політичному процесі і т.д.

Узагальнено основні нововведення неолібералізму можна сформулювати наступним чином:

(1) визнання допустимості і необхідності втручання держави в економіку;

(2) збільшення активності держави в соціальній сфері;

(3) трактування принципу рівності виключно як рівності стартових можливостей, до фінішу ж всі приходять з різними результатами;

(4) пріоритет професіоналізму та компетентності в галузі державного управління: трактування демократії як «конкуренції керівників за довіру виборців» та ін.

В цілому корекція ідей класичного лібералізму стосовно до реалій XX в. виявилася досить успішною. Найбільш помітні досягнення соціально-політичного реформаторства минулого сторіччя («Новий курс» Ф. Рузвельта в 1930-і роки в США, будівництво «держави загального добробуту» в 1950- 1960-і роки в Західній Європі) були в значній мірі натхненні саме ідеями неолібералізму (або соціального лібералізму). Однак пізніше, в 1970-1980-і роки, коли прояснилися істотні негативні наслідки посиленою державної регламентації в економічній і соціальній сферах, популярність неоліберальної ідеології пішла на спад. З’явилися програми відродження ідей класичного лібералізму (Либертаризм), посилився вплив головного конкурента ліберального мислення – ідеології консерватизму.

Посилання на основну публікацію