Виховання гуманізму в сімейних відносинах

Сімейні відносини – особливий предмет розмови. Не буде перебільшенням сказати, що вони є культурними критеріями не тільки родини, але й держави в цілому. Оскільки духовне, моральне, світоглядне формування відбувається насамперед у сім’ї, то гуманізація суспільних відносин тільки з неї і може починатися. Мова в даному випадку йде не про відсутність батьківської уваги і турботи. У тому-то й річ, що зберігаючись як найважливіша господарсько-економічна осередок суспільства (маленька держава), сім’я продовжує залишатися засобом економічного і духовного закабалення, нав’язування тих уявлень про життя, на яких виховано старше покоління. У наших умовах ця проблема особливо гостра, далеко виходячи за межі одвічної проблеми «батьків і дітей» – адже авторитарна модель виховання сприймається у нас як єдино правильна найбільшою мірою якраз тими батьками, які найбільше печуться про дітей. «Малий ще мати свою думку», «Ось будеш утримувати сім’ю, тоді й будеш говорити» – типові зразки сімейних відносин, вихованих нашим домостроєм. Між тим сім’я покликана бути найважливішою гуманітарної осередком суспільства, основою духовного становлення і розвитку, де члени сім’ї замість моралей (особливо завдяки «короткому повідку» економічної залежності), могли б вчитися один у одного. Цілком природно, наприклад, щоб авторитетним було думка людини, яка в даному питанні краще розбирається. І немає нічого поганого, якщо хтось із батьків звертається до своїм нащадкам з питань, пов’язаних з комп’ютером.
Недосвідченість, наївність дітей можуть розчулювати зараз тільки до певного віку, а сюсюкання з дітьми і грубе нехтування їх думкою, запитами особистості, по суті, тісно взаємопов’язані. У сучасній сім’ї, поряд з безумовною готовністю батьків до самопожертви заради дітей цілком природно виховувати вовлеченную (commited) любов, коли будь-який член родини готовий поступитися заради будь-якого іншого.
Чи сильно різняться дружба і любов? У здорових шлюбах палка і пристрасна любов з роками переходить в своєрідну дружбу, єдність по духу, і це служить найкращим виховним прикладом. У своїй безглуздій прихильності до іноземних слівець («робити любов!») Ми не згадаємо, що в російській мові синонімом до слова «любити» було «жаліти». Не принижувати, образлива жалість, а коли серце стискається, коли сльози навертаються. Чи буде це зрозуміло тим, хто «робить любов»? А у Вірменії кажуть, коли дуже сильно люблять (коли серце стискається): «щоб твій біль я взяв на себе». Чи не так і по відношенню до одного, якщо це справжня дружба? Хіба дружба, в свою чергу, не передбачає любов до одного, переживання – «жалість»?
Тут доречний ще один повчальний приклад. Багато років тому в «Комсомольській правді» було опубліковано лист молодого подружжя, які писали, що хоча вони «прості радянські інженери», дуже мало заробляють, але не скиглять. Коли інші після роботи відпочивають, дивляться телевізор, лежачи на дивані, вони будують будинок. Публікація так і була названа: «Ми будуємо будинок». Чомусь перша думка, яка прийшла в голову після її прочитання, була: «Вони неминуче розлучаться». Звичайно, це нерадісне пророкування ніколи не вдалося б перевірити, якби … року через три не з’явилося їх нове лист: «Ми будинок побудували» – після чого розійшлися, будинок продали. Неважко зрозуміти, що сталося. Так вийшло, що єдиним, об’єднуючим молодого подружжя, виявилося з самого початку будівництво будинку, в процесі якого вони втратили (або так і не набули) те саме духовну єдність, яке підтримує все життя щасливі сім’ї. По суті, вони забули один одного, ставши замість сім’ї будівельною бригадою, що розпалася після завершення роботи. Тут швидше слід звинувачувати не їх, а наші нелюдські обставини.
Наводячи подібні приклади, доводиться ловити себе на думці про їх доречності на сторінках підручника. Переважує, однак, виховне значення таких прикладів, в якому постійно переконує педагогічна практика. Досить показові і подібні сумніви – як свідчення вкоріненості стереотипів – в даному випадку в уявленнях про підручники.
Останній приклад виходить за межі сімейних відносин. По суті, тут ми знову стикаємося з ключовою для гуманістичної етики проблемою співвідношення «свободи від» і «свободи для». Придбавши свободу «від» тих чи інших обставин (в даному випадку матеріальних), далеко не завжди вдається втілити її в свободу «для». Звичайно, тут дуже важливо, якою ціною дісталася свобода «від», але форма її використання у величезній мірі пов’язана з освітою і вихованням.

Посилання на основну публікацію