Становлення знання

Становлення знання людини обумовлено появою душевної енергетики, спрямованої на захист тіла від впливів агресивного навколишнього середовища, на придбання навичок щодо забезпечення життя, на осмислення своїх дій. При цьому в процесі життєдіяльності сформувалися знання конкретної людини, громади, спільноти, обсяг V3 яких можна представити у вигляді

V3 = V3 (П, Р, Ф, Н, W), (2.1)

де П – практика, що включає знання, отримані в процесі практичної діяльності, професійні знання (чуттєвий досвід); Р – релігія, знання якої отримані в процесі релігійної діяльності, духовного осмислення середовища життєдіяльності (релігійний досвід); Ф – філософія, де знання, отримані філософами, створені на стику релігії, практики, а згодом і науки; Н – наука, наукові знання, отримані на базі релігійних, філософських і практичних вишукувань; W – невизначені, обурюють фактори як внутрішні, так і зовнішні по відношенню до досліджуваних об’єктів.
У найпростішому випадку (наближено) (2.1) можна записати у вигляді

V3 = K1П + K2P + K3Ф + K4H + K5W, (2.2)

де Ki – коефіцієнти, змінні в часі, тобто. е. Ki = Ki (t),.
На початковому етапі становлення знань істотними були дві компоненти: П і Р. Виділимо етапи становлення знань.
I. Міфологічна філософія – коли моделі світу відображали передумови наукового філософського мислення, а помилки, що впливають на обсяг достовірних знань, були такими, що обсяг наукових знань VIзн був близький до нуля;
II. Єгипет, Індія, Вавилон – коли міфи спираються на реальність; панують знання, отримані в процесі практичного осмислення життєдіяльності без приведення доказів. У цей період починає формуватися обсяг достовірних (практичних) знань (VIIзн);
III. Греція (античність) – обсяг знань збільшується, формуються достовірні знання, знання із застосуванням доказів, але без експерименту (VIIIзн). У цей період істотно (у порівнянні з періодом II) зменшуються недостовірні знання і ризик, обумовлений такими знаннями, зменшується.
IV. Європа (Новий час) – обсяг знань (VIVзн) істотно збільшується, з’являються знання, перевірені експериментом, виникають наукові знання з використанням наукового мислення, достовірність яких підтверджена практикою.
Період, починаючи з VI ст. до Різдва Христового, характеризується формуванням відомих нам цивілізацій, які володіють знаннями практичної спрямованості, особливо в галузі сільського господарства і містобудування (наприклад, Месопотамія). Самі знання, як і їх обсяг, розрізняються за видами цивілізацій і в кожній державі залежать від етапу його розвитку. Так, культура Еллади в якості своїх цінностей в цей час стверджує природознавство (х1). Тут мають місце практичні знання, що залежать від х1, т. Е. П = П (х1) (див. (2.1)). Культура Північної Персії розвиває моральні цінності, виділяючи в них добро і зло (х2). Культура Індії в якості цінностей висуває самовдосконалення людини (х3). Культура Середнього Китаю визнає духовні цінності (х4): боротьбу з пороками (обманом) – породженням людського духу. У всіх названих країнах одночасно з вказаними компонентами цінностей культури розвивається релігія (х5), а також державно-правові взаємини (х6). Таким чином, V3 = V3 (x1, x2, …, x6).
Кожна культура розвивала і заохочувала ті цінності, недолік яких приносив максимальні втрати її духовної сутності. При такому розкладі Еллада, в силу обраних культурних цінностей, мала максимальну, в сенсі обсягу знань, компоненту х1 і мінімальні – х3, х4. Таке співвідношення наклало відбиток на розвиток і втрати нації, її катастрофи. При цьому кожен етап життєдіяльності характеризується критичним обсягом знань, вихід за який загрожує втратами духовної і матеріальної складових культури. Цей факт підтверджували життєво важливі події: запальний, агресивний характер, що створює основи міжусобних воєн; відсутність знань про природу, неможливість заповнити енергетику людини (егоенергетіку). Це змушувало людину шукати шляхи вирішення проблем, активізувати розумову діяльність, вивчати явища, накопичувати знання, експериментувати, отримувати «переднауковими» результати.
У міру накопичення практичних знань, дійшовши до певного рівня, людина усвідомила необхідність релігійних знань. У цей період в загальному обсязі знань Vз = Vз (П, Р) важко було виділити, відокремити ці два види знань. Від Бога, через релігійні знання людина йшла до практичних знань. Цей період життя людства характеризується великими похибками знань, і компоненти – недостовірні знання Vнз – не дозволяють реалізувати необхідні потреби людини, тому йому доводиться задовольнятися тим, що дає природа (біосфера).
Сучасні археологи мають у своєму активі обмежений матеріал про духовну компоненті культури, що включає релігію і «практичну» філософію, або філософію життя Фn. Остання в початковому викладі являє собою практичні, але не теоретичні знання Фт. Ці знання дійшли до нас у вигляді премудростей, які зазнали істотних змін і викладені в ряді літературних пам’яток давньої східної мудрості, з яких особливо чудові два: «Вислови Ахікару» – вавилонське твір VI ст. до Різдва Христового, знайдене в Елефатіне в 1913 р, і єгипетська книга «Вчення Аменемоне», знайдена серед папірусів Британського музею, висхідна до III в. до Різдва Христового і опублікована в 1924 р
Існує деякий паралелізм між змістом і суттю цих книг і біблійними книгами Премудрості, в яких Премудрість несе двоякий сенс: богословський і морально-практичний. Відзначимо, що перші книги Премудростей з’явилися в епоху після повернення євреїв з вавилонського полону [32]. Термін «Премудрість» зустрічається в писаннях попередніх періодів в дещо іншому сенсі, ніж той, який був притаманний йому в цей період. В останніх він позначає в них мистецтво майстра, вміння і здатність адміністратора, т. Е. Компетентність або технічна досконалість (професіоналізм), а також включає в себе знання, зокрема, в області природознавства. Наприклад, все це згадується в мудрості Соломона.
Премудрість є також уміння говорити притчами, це тонкість розуму, хитрість, т. Е. Якості людини. Таким чином, носіями Премудрості Ізраїлю, Єгипту були й ті, хто складав культурну еліту нації, і, як правило, ті, хто представляв не релігійне, а світське суспільство. У цьому відношенні на Стародавньому Сході особливо значно наявність великої кількості мудреців в безпосередньому оточенні царів і їх чиновників, які заохочували працю мудреців, добре оплачували його, тим самим спонукали розвиток енергетики аналітичного і психоаналітичного розуму, збільшення обсягу знань. У мудреців з’явився стимул: їх праця затребувана, що обумовлювало можливість зосереджуватися на розумовій діяльності, стимулювало її розвиток. В умовах конкуренції цей розвиток був швидким, вибуховим. При цьому затребувана мудрість базувалася на знаннях.
Мудрість і знання цього періоду суть практичне мислення та практичні знання. У цей період в Ізраїлі, як зазначено в старозавітних історичних і пророчих книгах, велика кількість мудреців служили царськими радниками. При цьому останні, діючи як політичні радники, підтримували царів у їх чисто людських політичних захопленнях, а народ – в їх земного спрямованості.
Важливо підкреслити, що мудреці як особливий стан, з особливим мисленням і як хранителі знань, розвиваючих їх, виникли у зв’язку з інститутом монархії. Створену в цей період премудрість можна назвати Державної Премудрістю, впитавшей у собі всі знання, необхідні для життєдіяльності. Тут були закладені витоки практичного мислення, знань, і, по суті, тут почався процес наукового періоду розвитку планети, релігії в релігійно-філософському сенсі.
Ізраїльська монархія, як і всі древні монархії, стала об’едінітельніцей великої кількості колін, кланів і сімейств, які вона перетворила у державу і націю, тим самим створивши, в деякому розумінні, локальну ноосферу, неможливу без сукупних знань мудреців цієї держави. Їх енергетичний потенціал був могутній, він був перемішаний з хитрістю, і в основі його лежали практичні цінності, що дозволяють завоювати довіру монарха або чиновників. З цієї причини основою його були державне облаштування, зміцнення влади. Тут релігія і філософія нероздільні, єдині і мають практичну спрямованість. Так утворився особливий клас – царські люди, який перетворився на якусь касту зі своїми традиціями, своїми, передавалися з покоління в покоління, досвідом, навичками практичної діяльності, включавшими премудрість у сенсі знання, уміння. Це виражалося в мистецтві управління людьми, зміцнення монаршої влади, що і створило базу для зростання чисельності цієї касти з особливим розвитком спостережливості, особливим мисленням і з тим знанням людської психології, яка була покладена в основу Біблійної Премудрості.
Біблійна Премудрість – це другий важливий крок вперед в усвідомленні життєвих цінностей, але вже не стільки на догоду монаршої влади, скільки спрямованих на створення суспільства справедливих взаємин, яке потім сформувалося на основі християнства, роль якого в Земної цивілізації надзвичайно велика. У процесі створення основ християнства важливу роль зіграла та каста, яка була вигодувана монархами ізраїльськими. Цей період можна трактувати як зміну базису в системі формування знань, коли чітко виділилася нова самостійна галузь знань – релігія [Біблія. Синодальне видання М., 1998].
Як же відбувався цей процес? Важливу роль тут відіграли пророки. Крім того, цар Ізраїлів з військового вождя з часом виріс у помазаника Божого, сина Ягве. Вирішальною також була натхненна пророками реформа періоду Другого Царства, радикальним чином змінила в Ізраїлі всі звичаї і погляди [32]. У результаті придворні поступово прийшли до свідомості, що зовсім не життєвий досвід, але переважно страх перед Господом (Богом) є початком Премудрості. Він може втихомирити ворогів царя, монарха. При цьому в якості ворога виступав не тільки народ, а й вищі чиновники, покушавшиеся на владу монарха. Саме Він регулює енергетику людини, гасить її ниці пороки і дозволяє управляти свідомістю – джерелом вирішальної сили, організуючою, направляє, надихаючою.
Але остаточно перевели на релігійний шлях спочатку аж ніяк не релігійну премудрість катастрофа 586 року до Різдва Христового і наступний за нею вавилонський полон. У катастрофі загинули не тільки всі державні сподівання, але і вся державність. Після полону Ізраїль, зведений до Єрусалиму і його околицях, відродився в рамках величезної перської, а потім еллінської імперії. Домігшись на короткий час національної незалежності при Маккавеїв, він остаточно втратив її в римську епоху. Це було потужним поштовхом до переосмислення всього, що було. Образно кажучи, це була зміна базису в області мудрості знання, духовної області.
За цих обставин мудреці, міркували над державним досвідом і виробили правила мудрого ведення державних справ і догоди земним царям, перейшли, позбувшись всього, у тому числі заступництва і винагороди, до роздумів над законами, за якими будуються долі держав і окремих людських особистостей. Вони стали замислюватися над тим, як опинитися праведними перед вершителем цих доль – Творцем. Саме в цей момент в Ізраїлі народилася релігійна думка і відповідна Божественна Премудрість. Тут були закладені витоки відділення філософії, як науки, від релігії.
Першим вісником цієї думки була книга Притчею Соломона. Вона включала також дуже стародавній матеріал, висхідний до епохи великого ізраїльського царя-мудреця. Бібліісти вважають, що остаточну редакцію вона отримала після полону, і відносять її складання до 350 р до Різдва Христового. Вона вже складена в новому базисі: маючи явно компілятивний характер, вона складається з кількох збірок афоризмів та окремих міркувань, спрямованих на реалізацію нових думок, що доставляють душевний комфорт укладачам, що відповідають їхнім сподіванням, новим знанням, отриманим в процесі воєн, поневолення зовнішніми державами. При цьому матеріал книги за своїм змістом схожий з давньої ізраїльської і навіть общевосточной премудрістю.
Саме ця книга дає правила життєвої моралі для приватних осіб – представників усіх класів суспільства: хліборобів, ремісників, купців, суддів, чиновників. Тут немає поділу на бідних і багатих, немає їх протиставлення, немає помітного акценту турботи про бідних. Особлива увага приділяється: царським чиновникам (описаний зразковий царський чиновник); царської влади. Проте одним з основних моментів її вчення є осмислення влади у світлі страху перед Ягве. Вона сповідує віру у всемогутність і в правду Бога, вона бачить в Ньому захисника праведників і знедолених. Тут стверджується справедливу заплату від Бога, що посилає в цьому земному житті праведним щастя, благополуччя і довголіття, а злим – всякого роду біди і передчасну смерть. А це вже філософські шукання, роздуми. Починаючи з цього моменту, премудрість розвивається за двома напрямками: Премудрість Божественна і Премудрість світська. Остання являла собою початок філософських вчень, спрямованих на вивчення людини та її місця в середовищі життєдіяльності.
Отже, перша лінія розвитку наукового мислення пов’язана з Премудрістю, друга – з Божественної Премудрістю, третя – з вченням Христа. При цьому остаточно формується філософія; вона пов’язана з вченням Христа, але служить не релігії, а народу. Друга лінія пов’язана з освітою, бо наукове мислення розвивається в середовищі собі подібних на базі шкіл, спільнот, інститутів в тому чи іншому контакті з іншими мислителями.
У період до Соломона енергія мудреців, її розумова компонента x1, була спрямована служінню царям, т. Е. Формувалися практичні значення П (x1); зараз x1 стає мізерно малою або зникає зовсім, але з’являються компоненти x2, x3, перша з яких пов’язана зі служінням Творцеві – Богові, а друга присвячена народу, пошуку щастя кожної людини як базової, соціальної осередку держави, т. е. релігійні знання P ( x2) та практичні знання П (x3). З приходом Христа відбувається нова зміна базису в енергії мудреців. При цьому з’являється нова домінанта – x4, присвячена бідному, простому люду, що не викорінення, а попередження зла: філософські знання Ф (x4) (див. (2.1)). Зупинимося коротко на цих двох напрямках.

Посилання на основну публікацію