Міф про взяття міст до свят

Радянські солдати в Белграді Одним з найбільш стійких, і розтиражованих за допомогою фільмів та художньої літератури міфів про Велику Вітчизняну про те, що Сталін видавав накази про взяття міст до свят. Іноді цей міф видається за історичний, загальновідомий факт, який не потребує доказах. Як приклад, що підтверджує цей міф, наводять факти взяття Києва до 7 листопада, до дня Жовтневої революції і взяття Берліна до 1 травня-Дня міжнародної солідарності трудящих.

 

Якщо в радянський час подібними вигадками грішили в колах інтелігенції, щоб підкреслити абсурдність системи, то тепер, по закінченні часу, цей міф вживають ті, хто прагне переписати історію. Придумані і не підтверджені історичними документами, ці вигадки наводяться як приклад злочинності радянського ладу, його кровожерливість і нелюдськості.

 

Першоджерелами легенд про святкові наступах служать спогади ветеранів. У нашому суспільстві склалася певна традиція недовіри до офіційних версій. Відомо, що деякі епізоди Великої вітчизняної війни замовчувалися або проходили сувору ідеологічну цензуру, тому в народі більше довіри викликали не прилизані, згладжені, офіціозні, а цікаві, яскраві, захоплюючі, сенсаційні розповіді та спогади учасників бойових дій. Як правило, вони виробляли дуже сильне враження на слухачів. Психологічний та емоційний вплив подібних виступів настільки велике, що слухачі готові були повірити в будь-яку саму авантюрну історію або відверту байку.

 

Вважалося аморальним і непристойним висловлювати критичні зауваження або сумніватися в достовірності і правдивості оповідача. Найчастіше всі розповіді ведуться від першої особи, і в них переважає особисте, суб’єктивне відношення оповідача до подій. І людський фактор накладає свій відбиток і на пам’ять, і на бажання виділитися чимось особливим, зацікавити, привернути до себе увагу. Люди це, насамперед люди, ніщо людське їм не чуже. І ось вже розповідь про триденної атаці на безіменну висотку, переростає в тижневе криваве місиво, коли з усіх бойових друзів в живих залишився тільки сам оповідач та ще два-три бійці. 

 

Для того щоб зробити розповідь більш зрозумілим і правдоподібним, використовуються відомі імена воєначальників, географічні назви, дати, історичні події. У монотонної низці будь-більш яскрава подія орієнтується на якесь свято або урочисту дату. Рідко хто зможе точно згадати число місяця, коли починався наступ, а от те, що це було перед 23 лютого або перед 7 листопада вже більш запам’ятовується. Запам’ятовується за мітингу, який проводив комісар до святкової дати. Або по подарункам, які надсилали на фронт бійцям, а роздачу приурочували до урочистих дат.

 

І потім, кожен окремий рядовий танкіст, артилерист або піхотинець не може знати загальну обстановку на всьому фронті і не може скласти картину битви в цілості. Але для нього важливо пояснити своїм слухачам, чому саме це містечко атакували цілий тиждень, і в чому був сенс цих атак і цих втрат. Дуже важко покладатися тільки на людську пам’ять, яка може бути вибірковою, суб’єктивної. Відновлювати хронологію подій, аналізувати причини і наслідки бажано з використанням документів.

 

Тільки офіційні документи, стенографічні звіти, статистичні дані допоможуть відновити зв’язок подій, розібратися, що було насправді, а що тільки вигадка або плоди уяви. Відомі письменники у своїх творах про війну, часто посилювали хід оповіді подробицями документального плану, і у читача складалося враження, що він читає справжні, офіційні документи, хоча насправді це було не так.

 

Після розгрому німецьких військ під Москвою, коли Червона Армія не тільки перестала відступати, але і змогла здобути перші перемоги, відбивши у фашистів деякі міста, Народний комісаріат оборони в наказі від 23 лютого 1942 року з нагоди річниці Червоної Армії, вітав війська зі святом. Підводячи підсумок восьмимісячних бойових дій, в наказі робився наголос на те, що сили противника зломлені, а радянська армія перехопила ініціативу і трощить ворога. У підтвердженні перераховувалися міста, які були звільнені у попередній період. Текст звучав так, наче ці міста звільнили саме до святкування річниці 23 лютого. Це був дуже знаменитий, перший позитивний наказ, який запам’ятався дуже яскраво і вселив впевненість у неминучій перемозі.

 

Костянтин Симонов, чудовий письменник у своєму романі “Живі і мертві”, переносить перелік цих міст зведення Радінформбюро, яку слухають герої. Письменник лише злегка підправив дійсність для посилення пафосності моменту, за законами жанру художнього твору. У цій ранковій зведенні Радінформбюро від 23 лютого 1942 року такого перерахування не було, адже армія не наступала, а відбивав контратаки гітлерівців. Тільки у вечірній зведенні прозвучало про взяття міста Дорогобужа, але він був звільнений ще 15 лютого силами партизанів і навряд чи міг претендувати на факт святкового взяття.

 

Точно такою ж легендою є показана у фільмі “Звільнення” сцена про наказі Верховного Головнокомандувача взяти Київ до 6 листопада, тобто до річниці Жовтневої революції. Немає жодного документа, який би підтвердив цей режисерський вигадка. Аналізуючи документальні факти втрат у радянських військах за час взяття Києва, можна переконатися, що вони не перевищують середньостатистичні дані в ході інших операцій.

ПОДІЛИТИСЯ: