Картина Леонардо да Вінчі «Мона Ліза» («Джоконда»)

«Мона Ліза» завершує всі устремління Леонардо да Вінчі в області портретистики. Як відомо, італійська портретистка розвинулася з медалі. Цим пояснюються різкі профілі дамських портретів у таких художників, як Пізанелло, Доменіко Венециано і П’єро делла Франческа. Пластично висічені контури. Портрети повинні були відрізнятися твердістю, металевістю красивих медалей. В епоху Боттічеллі жорстко окреслені голови пожвавлюються нальотом мрійливої ​​задумі. Але це була грація елегійна. Хоча жінки і одягнені в красиві сучасні сукні, від їх головок віє чимось монастирським, сором’язливо-боязким. Худі, бліді обличчя осяяні церковним настроєм, містичної красою Середньовіччя.

 

Леонардо надав вже портрету Джіневри де Бенч демонічне чарівність, а в «Дамі з горностаєм» проспівав гімн спокусливою грації. У «Мони Лізи» він тепер створює твір, що вабить і збуджували дух, як вічна загадка. Не в тому справа, що він змушує руки широким жестом спочивати на талії і тим надає і цим твором форму піраміди, і не в тому, що місце жорстко окреслених контурів зайняв м’який, скрадає всі переходи напівсвітло. Що особливо зачаровує глядача в цій картині Леонардо да Вінчі, так це демонічна принадність усмішки Джоконди. Сотні поетів і письменників писали про цю жінку, яка то наче спокусливо посміхається вам, то немов холодно і бездушно дивиться вдалину; проте ніхто не відгадав усмішки Джоконди, ніхто не витлумачив її думок. Всі таємниче, навіть пейзаж, всі заглиблені в грозову атмосферу задушливої ​​чуттєвості.

Посилання на основну публікацію