Прагнення зодчих до відродження класичних античних традицій, створенню світлих і гармонійних споруд, що виражають раціональність, чіткість і ясність, стало характерною особливістю архітектури італійського Відродження.
Водночас це зовсім не означало, що пошуки нових форм були припинені. Навпаки, вони видозмінювалися і варіювалися, що зрештою призвело до створення нового архітектурного стилю.
В епоху Раннього Відродження (XV ст.), коли ще сильні були риси середньовічної готики, основна увага зодчих було зосереджено на розробці центрально-купольних храмових споруд і міських палаців – палаццо.
До початку XVI ст. в архітектуру починають проникати нові ідеї, зачепили головним чином композиції і оформлення фасадів. В якості організуючого і декоративного почала широко використовувалися ордерні елементи і пишний декор.
Саме в цей час в Італії формується велична і монументальна архітектура, що поклала початок архітектурі бароко.
У світову історію архітектури епоха Відродження вписала блискучі імена:
- Ф. Брунеллескі;
- Л. Б. Альберті;
- Д. Браманте;
- Мікеланджело;
- Я. Сансовіно;
- А. Палладіо.