Від стратегічного планування до стратегічного менеджменту

Історія розвитку менеджменту – це історія успіху нововведень, головним чином в організаційних управлінських системах, при цьому одні системи управління витримали випробування практикою, а інші – ні, але успішні моделі управління досить швидко поширилися від організацій-новаторів на інші організації, пройшовши ряд етапів ([ 1], с. 31):

на першому етапі попередником стратегічного планування була система довгострокового планування (long-range planning). Ця система, що отримала максимальний розвиток на Заході в 1950-і роки, в основному відповідала приростному типом організаційної поведінки комерційних організацій. Як правило, довгострокове планування застосовувалося у великих, а іноді і в середніх компаніях. Тоді типовою була ситуація швидкого корпоративного зростання, яка супроводжувалася різким збільшенням розмірів організацій та підвищенням складності системи її менеджменту. Основним методом довгострокового планування є екстраполяція ключових тенденцій і чинників, що визначають специфіку розвитку організації в минулому, з деякою їх корекцією на майбутнє. Таким чином, концепція довгострокового планування може бути гранично коротко охарактеризована словосполученням «від минулого до майбутнього», причому їй відповідає парадигма управління за інструкціями;

на черговому етапі в 1960- 1970-і роки довгострокове планування в США і Західній Європі переросло в систему стратегічного планування. Певною мірою ця система стала відповідною реакцією ряду компаній на істотну зміну їх зовнішнього середовища, яке проявилося в насиченні відповідних ринків.

Основна відмінність стратегічного планування від довгострокового – це його принципова спрямованість не всередину організації, а зовні. Це відповідає переходу від моделі «закритої організації» до моделі «відкритої організації». Головна риса відкритої організації – це професійний стратегічний аналіз змін зовнішнього середовища і вироблення адекватних адаптивних реакцій.

Стратегічне планування являє собою набір конкретних дій і рішень, зроблених керівництвом організації та провідних до реалізації стратегій досягнення цілей організації в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Стратегічне планування в порівнянні з довгостроковим плануванням є значно складнішим і багатогранним, інтегруючим всі останні досягнення в області методів планування.

В арсенал нових методів, використовуваних стратегічним плануванням, входять:

використання систем експертних оцінок; вживання різних аналітичних таблиць і матриць для аналізу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища організації;

застосування методу сценарного планування та ін .; на наступному етапі з середини 1970-х років у більшості великих і в багатьох середніх компаніях Заходу стали функціонувати централізовані підрозділи, що займаються стратегічним плануванням, і деякі аналітики та журналісти називають 60 – 70-ті роки ХХ століття «бумом стратегічного планування».

Але ще з початку 70-х років одночасно із зростанням організацій, які застосовують стратегічне планування, все більш чітко стали проявлятися труднощі застосування такого планування (дорогі з погляду оплати праці фахівці, велика тривалість розробок), а головне – проявилися об’єктивні межі ефективності стратегічного планування.

Основний недолік стратегічного планування (як і довгострокового планування) полягав у тому, що в майбутнє і раніше переносилися суттєві параметри організації, які були задані її минулим. У практиці такого планування домінував ключовий стратегічний принцип мислення, який можна охарактеризувати словосполученням «від минулого до сьогодення з урахуванням майбутнього».

Завершуючи розгляд етапів розвитку моделей управління, пов’язаних з принциповими змінами методів планування, слід зазначити, що ([1], с. 36):

? по-перше, будь-яке практичне планування вельми формально, і при цьому воно завжди сильно залежало і залежатиме від сформованих параметрів організації, а також від її ключових бізнес-процесів, таких як:

вже реалізована загальна (корпоративна) стратегія організації;

стратегії основних підсистем (функціональних служб, структурних підрозділів, окремих біз-несов і т.д.);

вже діючий виробничо-операційний процес і задана структура продукту, що випускається;

вже сформована організаційна структура і сформувалися процеси професійних взаємодій і т.д. При реальному плануванні самі особливості планового процесу не дають вирватися за рамки вже заданих параметрів і тенденцій;

? по-друге, в житті для переважної більшості конкретних бізнес-ситуацій реально ефективні стратегічні зміни вимагають саме прориву за традиційні рамки, обумовлені уже сформованими уявленнями про бізнес;

? і в третє, корисно пам’ятати, що прагнення до впорядкування і формалізації – до цих невід’ємним складовим планування – здатне вбити живий початок у кожному творчому справі.

До початку 1970-х років на Заході склалася ситуація, яка ознаменувалася дією нових факторів, сутність і пояснення яких можуть бути викладені у вдалій трактуванні ([1], с. 33), наступним чином. До нових чинників, про які йде мова, відносяться:

1) об’єктивний істотне зростання мінливості та складності зовнішнього ринкового середовища організації;

2) досить широке суб’єктивне усвідомлення реальної недостатній ефективності стратегічного планування;

3) нове розуміння стратегії комерційної організації, представлене в працях А. Чандлера, Г. Саймона, І. Ансоффа, Генрі Мінцберга та ін. Великих дослідників;

4) впровадження в бізнес-практику ряду провідних консалтингових фірм нових методів вирішення стратегічних проблем розвитку організацій.

Сформована ситуація ознаменувалася переходом від стратегічного планування до стратегічного менед-жменту ([1], с. 33):

починаючи з 1972 р стратегічний менеджмент стали практикувати General Electric, IBM, Coca-Cola і ряд інших провідних американських компаній;

в 1973 р в США була проведена Перша міжнародна конференція зі стратегічного менеджменту, і цей рік можна вважати роком народження стратегічного менеджменту і роком переходу від стратегічного планування до стратегічного менеджменту.

Причини і сутність переходу від стратегічного планування до стратегічного менеджменту І. Ансофф бачить у наступному ([3], с. 263): «Стратегічне планування як логічний аналітичний процес визначення майбутнього становища фірми залежно від зовнішніх умов діяльності було розроблено фірмами, які прагнули повернути назад процес уповільнення зростання і морального старіння техніки і технологій. На відміну від попереднього йому довгострокового планування, стратегічне планування є більш складним процесом, впливає на організацію. У багатьох випадках в початковий період застосування стратегічне планування викликало на фірмі опір і не давало бажаного поліпшення діяльності.

Було поставлено питання: чи корисно стратегічне планування і чи не є організаційна адаптація, що базується на інтуїції і досвіді, більш ефективним методом реагування фірми на проблеми, що мають стратегічний характер?

Деякі дослідження показали, що стратегічне планування, якщо воно правильно використовується в управлінні, призводить до значного поліпшення діяльності фірми.

Інші дослідження говорять про те, що виникає опір, коли фірма проводить періодичні зміни своєї стратегії, і це опір викликає незбалансованість нової стратегії і сформованих можливостей управління ».

Зіставивши те, що «ЗА», і те, що «ПРОТИ», І. Ан-Софіт приходить до остаточного висновку: «Найбільш комплексний підхід забезпечує стратегічне управління, яке набуває поширення в даний час».

Посилання на основну публікацію