Культура народу і культурне середовище

Стан культури в суспільстві є завжди показник його розвитку в політичній, соціально-економічній та інших сферах. Розквіт мистецтва, як правило, знаменує собою підйом державності, занепад ж супроводжується соціальним втомою, декадансом. Хоча були в історії приклади, здавалося б, зворотного властивості. Досить згадати вразив світ сплеск інтелекту і духовності на межі XVIII і XIX ст. в роздробленою на безліч карликових і малопотужних держав Німеччини. Провінційний Веймар став раптом центром духовного життя Європи, що цілком, втім, зрозуміло – там у той час жив Гете … А може бути, що відбувався тоді процес накопичення національних сил згодом і явив світові феномен сильної Німеччини, оскільки своїм економічним і соціально-політичному відродженню вона в чому була зобов’язана знаменитим на весь світ університетам і художнім школам.

Фермент культури завжди є потужною цивілізаційної «закваскою» в історичних процесах. Цю особливість помітив ще В. О. Ключевський. Говорячи про культурному значенні спадщини преподобного Сергія Радонезького, він підкреслив, що моральний вплив таких, як Сергій, «крадькома западаючи в маси … викликало бродіння і непомітно змінювало напрям умів, перебудовували весь моральний лад душі …» [11,77]. Економічному та політичному відродженню народу завжди повинно передувати духовне, моральне – такий висновок історика.

Прогрес культури – це постійний процес інтелектуалізації суспільного життя і духовного, насамперед морального, вдосконалення людини, найбільш повного розкриття його творчого потенціалу через суб’єктивно зацікавлена ​​вільна участь в творенні матеріальних і духовних цінностей. Вся сукупність цих цінностей і сама творча діяльність по їх створенню і освоєнню рядовим людиною і є культура в її найбільш загальному та глибокому значенні. У даному контексті якщо й доречне запитання: «Чому або кому має служити культура?», То відповідь може бути лише один – людині. Саме в культурі і через культуру народи і кожна окрема особистість знаходять себе у своєму унікальному і неповторному історичному своєрідності і цілісності.

Людина немислимий поза культури, але в той же час в історії людства загроза загибелі, руйнування культури часто виходила від самої людини. Війни і революції, расова та національна нетерпимість завжди несли з собою небезпеку загибелі не тільки окремих культурних цінностей, а й товариств. Розвиток товариства не припинялося, але, втрачаючи щось цінне з накопиченого культурного надбання, людство позбавлялося частинки своєї всесвітньої пам’яті і тому в чомусь ставало біднішими, ущербність.

Небезпека непоправних втрат особливо посилюється в переломні моменти історії народів і країн, коли зживають себе старі суспільно-політичні системи, формуються нові, зі своїм набором парадигм ціннісного ставлення до культурної спадщини, до культури взагалі. Не випадково криза культури завжди асоціюється зі зміною, різкою ламкою світорозуміння, основоположних принципів ролі і місця людини, її історичного призначення. У 1990-ті роки Росія знову, вже вдруге протягом століть, вступила в смугу кризового розвитку, і питання про культуру, її виживаності знову набуло особливої ​​гостроти й актуальності.

Культура народу – це історично сформований національний тип духовності. «Російська культура і російська громадськість, – підкреслював М. Бердяєв, – можуть творитися лише з глибини російської душі, з її самобутньою творчої енергії» [2, 69-70]. І навпаки, якщо слідувати логіці і термінології Бердяєва, сучасна культура мас є продукт цивілізації, космополітизму і нівелює європеїзму і американізму.

Іноді висловлюється думка, що руйнування тоталітарної радянської культури, що виступала часто в образі і подобі «ідеологічного кітчу», не веде до відродження культур національних, бо це повинні бути культури онтологічно інші. Просто на зміну одній масовій культурі державного толку і радянської ментальності прийде інша за змістом і спрямованістю масова культура й інша ментальність. Однак у кожному разі за своїм уніфікує і спрощує впливу на особистість ці культури практично рівнозначні, оскільки мова йде про участь обох різновидів масової культури у формуванні поширеного типу споживача – читача, глядача, слухача, що зазнає щоденний тиск з боку певного типу книг, преси, радіо і телебачення.

Дійсно, спільність, формована на такий культурній основі, може бути лише космополітичної, т. Е. Вненациональной. У сучасної масової культури, яка виступає побічним продуктом науково-технічного розвитку країн, як правило, немає національного обличчя. Вона здатна об’єднувати людей лише зовні, роблячи їх схожими один на одного по ритму життя, формам особистого і соціальної поведінки. Однак для духовного згуртування людей така культура необхідного потенціалу в собі не несе. Не випадково для об’єднаної Європи сьогодні проблемою проблем є виникнення на базі діалогу національних культур «нового європейського духу» і «нової європейської самобутності» [22].

Росія, яку нерідко називають «світ світів», – унікальна за своїм історико-культурного потенціалу країна. Шлях до майбутнього Росії та її народів не в саморуйнуванні основ, що не у втраті століттями створюваної цілісності, не в відмову від власної історії. Ідея російського національного відродження може знайти реальний грунт лише на платформі демократичного оновлення і правового зміцнення російської державності. Прояв російськими свого народного духу, національного характеру завжди було тісно пов’язане з долею російської держави, з важкими випробуваннями, що випали на його долю. І спочатку, як зазначав В. С. Соловйов, істинний дух російської народності, який визначається вищим моральним началом, висловився в обставинах, що супроводжували виникнення російської держави. Так що визначальним фактором культури російського народу навряд чи можна вважати регіональну самобутність поморов, козаків, сибіряків та ін. І зовсім необов’язково для того, щоб відчути себе росіянином, замикатися в шкаралупі регіональної культури, якою б багатою і привабливою вона не поставала.

Для найбільш глибоких мислителів, які залишили помітний слід в духовній спадщині людства, російська ідея завжди височіла до всесвітньої соборності. Так розуміли її Н. А. Бердяєв, В. С. Соловйов, П. А. Флоренський. Про «всесвітньої чуйності» – найважливішої межах духовного складу російських – писав Ф. І. Достоєвський. Історично російська культура складалася як відкрита світові система. Вона тісно взаємодіяла з культурами інших народів, збагачуючи їх і збагачуючись сама. Природні відмінності в культурах народів, що населяють Росію, протягом століть були перешкодою для їх загалом дружного і зацікавленого співіснування в межах єдиної держави. Якщо перешкоди і виникали, то причини їх появи були пов’язані скоріше не з культурою, а з політикою. У сфері політики слід шукати і витоки спроб дистанціювання один від одного як колишніх республік у складі СРСР, так і окремих національно-державних утворень у складі Російської Федерації. Аж надто наполегливо колишня союзна ідеологія і політична практика штовхали народи до безнаціональність братству, що не могло не викликати у них реакції зворотного властивості – до розмежування і замкнутості, до пошуку інших партнерів і попутників у своєму національному розвитку.

Однак що конкретно розуміє тезу про необхідність спиратися в Ренесансу процесі на фактор культури? Йдеться насамперед про зміну акцентів у самому розумінні культури та культурної спадщини не тільки як деякої сукупності цінностей, пам’яток історії та культури, а й про самих етноси, які створили ці пам’ятники, про їх неповторному ладі душі, особливостях духовної самореалізації. Все це стає суттю широкого і ємного поняття «екологія культури», який передбачає єдиний культурний простір для народів Росії, соціокультурне середовище * відповідає вимогам поліфонічної цілісності, різноманітності та багатства. Д. С. Лихачов вважав, що збереження культурного середовища – завдання не менш суттєва, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище настільки ж необхідна для його духовної, моральної життя, «духовної осілості», прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни та соціальності [19].

Що таке культурне середовище у своєму головному, сутнісному прояві? Навряд чи правомірно сприймати її як щось зовнішнє по відношенню до людини, як якийсь паралельний світ, з яким він стикається лише тоді, коли відвідує музей або театр.

Культура не тільки поза нами і для нас, але і всередині нас. Вона стає вираженням його соціальних начал. Людина народжується, росте в своїй культурі, її переломлення в кожному з нас, власне, і виражає сутність нашої особистості. І в цьому сенсі з культури не можна вистрибнути, ми всі несемо в собі ту чи іншу культуру, вона виражається в способі мислення і стилі поведінки, порядку матеріальної і духовної організації життя.

Звичайно, необхідно, щоб культурне середовище відповідала своєму істинному призначенню – олюднювання людини, сприяла духовному і фізичному вдосконаленню людей. При цьому надзвичайно важлива не тільки культура меморіальна, до відновлення і збереження якої сьогодні прикута увага громадськості в нашій країні, а й культура актуально дієва, тісно пов’язана з повсякденним побутом і життям людини. Саме в ній безпосередньо і щодня люди черпають духовні сили, знаходять змістоутворюючі підстави свого існування. Бідність такої культури неминуче супроводжується духовним зубожінням людей, їх моральної та естетичної деградацією.

На закінчення підкреслимо, що культура народу як історично сформований національний тип духовності являє собою абсолютно особливе і унікальне явище, що становить ціннісну основу світогляду маси. Її розвиток – одне із завдань державної влади. Тому питання про управління культурою в сучасних умовах стає питанням її виживання, особливо якщо мова йде про культуру народу.

Посилання на основну публікацію