Художній образ

Поетичне мистецтво – це мислення в образах. Образ – найбільш важливий і безпосередньо сприймається елемент літературного твору. Образ є средоточением ідейно-естетичного змісту та словесної форми його втілення.
Термін “художній образ” порівняно недавнього походження. Його вперше вжив І.В. Гете. Однак сама проблема образу є однією з найдавніших. Початок теорії художнього образу виявляється у вченні Арістотеля про “мимесисе”. Широке літературознавче застосування термін “образ” отримує після публікацій робіт Г.В. Ф. Гегеля. Філософ писав: “Ми можемо позначити поетичне уявлення як образне, оскільки воно ставить перед нашим поглядом замість абстрактної сутності конкретну її реальність”.
Г.В. Ф. Гегель, розмірковуючи про зв’язок мистецтва з ідеалом, вирішував питання про перетворюючої впливі художньої творчості на життя суспільства. В “Лекціях з естетики” міститься розгорнута теорія художнього образу: естетична реальність, художня міра, ідейність, оригінально ність, єдиність, общезначімость, діалектика змісту і форми.
У сучасному літературознавстві під художнім образом розуміють відтворення явищ життя в конкретно-індивідуальній формі. Мета і призначення образу – передати загальне через одиничне, не наслідуючи дійсності, а відтворюючи її.
Слово – основний засіб створення поетичного образу в літературі. Художній образ виявляє наочність предмета або явища.
Образ володіє наступними параметрами: предметність, смислова узагальненість, структура. Предметні образи відрізняються статичністю і описовістю. До них відносяться образи деталей, обставин. Смислові образи діляться на дві групи: індивідуальні – створені талантом і уявою автора, відображають закономірності життя в певну епоху і в певному середовищі; і образи, що переростають межі своєї епохи і отримують загальнолюдське значення.
До образів, що виходять за рамки твору і часто за межі творчості одного письменника, відносяться образи, повторювані в ряді творів одного або декількох авторів. Образи, характерні для цілої епохи чи нації, і образи-архетипи, містять в собі найбільш стійкі “формули” людської уяви і самопізнання.
Художній образ пов’язаний з проблемою художньої свідомості. При аналізі художнього образу слід враховувати, що література є однією з форм суспільної свідомості і різновидом практично-духовної діяльності людини.
Художній образ не є чимось статичним, його відрізняє процесуальний характер. У різні епохи образ підпорядковується певним видовим та жанровим вимогам, що розвиває мистецькі традиції. Разом з тим образ є знаком неповторною творчої індивідуальності.
Художній образ – це узагальнення елементів реальності, об’єктивувати в чуттєво-сприйманих формах, які створені за законами виду і жанру даного мистецтва, певною індивідуально-творчій манері.
Суб’єктивне, індивідуальне та об’єктивне присутні в образі у нерозривній єдності. Дійсність є матеріалом, що підлягає пізнанню, джерелом фактів і відчуттів, досліджуючи які творча особистість вивчає себе і світ, втілює у творі свої ідеологічні, моральні уявлення про реальний і належне.
Художній образ, відображаючи життєві тенденції, разом з тим є оригінальним відкриттям і створенням нових смислів, яких раніше не існувало. Літературний образ співвідноситься з життєвими явищами, і узагальнення, в ньому укладена, стає своєрідною моделлю читацького розуміння власних Проблем і колізій реальності.
Цілісний художній образ визначає і оригінальність твору. Характери, події, дії, метафори соподчінять згідно з первинним задумом автора і в сюжеті, композиції, основних конфліктах, тему, ідею твору висловлюють характер естетичного ставлення художника до дійсності.
Процес створення художнього образу, насамперед – строгий відбір матеріалу: художник бере найхарактерніші риси зображуваного, відкидає РСЕ випадкове, даючи розвиток, збільшуючи і загострюючи ті чи інші риси до повної виразності.
В.Г. Бєлінський писав у статті “російська література в 1842 році”: “Тепер під” ідеалом “розуміють не перебільшення, чи не брехня, що не дитячу фантазію, а факт дійсності, такою, як вона є; але факт, що не списаний з дійсності, а проведений через фантазію поета, осяяний світлом загального (а не виняткового, приватного і випадкового) значення, зведений в перл свідомості і тому більш Схожий на самого себе, більш вірний самому собі, ніж сама рабська копія з дійсності вірна своєму оригіналу. Так, на портреті, зробленому великим живописцем, людина більш схожий на самого себе, ніж навіть на своє відображення дагеротипі, бо великий живописець різкими рисами вивів назовні все, що таїться всередині такої людини і що, можливо, становить таємницю для самого цієї людини ” .
Переконливість літературного твору не зводиться і не вичерпується вірністю відтворення реальності і так званої “правдою життя”. Вона визначається своєрідністю творчої інтерпретації, моделйРованіем світу в формах, сприйняття яких створює ілюзію осягнення феномена людини.
Художні образи, створені Д. Джойсом і Й. Кафкою, не тотожні життєвому досвіду читача, їх складно прочитати як повний збіг з явищами дійсності. Ця “нетотожність” не означає відсутності відповідності між змістом і структурою творів письменників і дозволяє говорити, що художній образ не є живим оригіналом дійсності, але являє собою філософсько-естетичну модель світу і людини.
У характеристиці елементів образу істотні їх виразні і образотворчі можливості. Під “виразністю” слід розуміти ідейно-емоційну спрямованість образу, а під “зображальністю” – його чуттєве буття, яке перетворює на художню реальність суб’єктивний стан і оцінку художника. Виразність художнього образу несводима до передачі суб’єктивних переживань художника або героя. Вона висловлює сенс певних психологічних станів або стосунків. Зображальність художнього образу дозволяє відтворити предмети або події в зорової наочності. Виразність і зображальність художнього образу нерозривні на всіх етапах його існування – від початкового задуму до сприйняття завершеного твору. Органічна єдність образотворчості та виразності відноситься повною мірою до цілісного образу-системі; окремі образи-елементи не завжди є носіями такої єдності.
Слід зазначити соціально-генетичні та гносеологічні підходи до вивчення образу. Перший встановлює соціальні потреби і причини, які породжують певний зміст і функції образу, а другий аналізує відповідність образу дійсності і пов’язаний з критеріями істинності та правдивості.
Образ і автор. Втілений у творі, одного разу створений, що належить певній епосі літературний образ розвивається за своїми власними законами, іноді навіть всупереч волі автора.
У художньому тексті поняття “автор” виражається у трьох основних аспектах: автор біографічний, про який читач знає як про письменника і людину; автор “як втілення суті твору”; образ автора, подібний іншим образам-персонажам твору – предмет особистого узагальнення для кожного читача.
Визначення художньої функції образу автора дав В.В. Виноградов: “Образ автора – це не просто суб’єкт мовлення, найчастіше він навіть не названий у структурі твору. Це – концентроване втілення суті твору, що об’єднує всю систему мовних структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем, оповідачем або оповідачами і через них є ідейно-стилістичним средоточением, фокусом цілого “.
Слід розрізняти образ автора і оповідача. Оповідач – це особливий художній образ, придуманий автором, як і всі інші. Він володіє тим же ступенем художньої умовності, саме тому неприпустимо ототожнення оповідача з автором. У творі може бути кілька оповідачів, і це ще раз доводить, що автор вільний ховатися “під маскою” того чи іншого оповідача (наприклад, кілька оповідачів у “Повісті Бєлкіна”, в “Герої нашого часу”). Складний і багатогранний образ оповідача в романі Ф.М. Достоєвського “Біси”.
Оповідальна манера і специфіка жанру визначає і образ автора у творі. Як пише Ю.В. Манн, “кожен автор виступає в променях свого жанру”. У класицизмі автор сатиричної оди – викривач, а в елегії – сумний співак, в житії святого – агіограф. Коли закінчується так званий період “поетики жанру”, образ автора набуває реалістичні риси, отримує розширене емоційне і смислове значення. “Замість однієї, двох, кількох фарб є їх строкате різнобарв’я, причому переливаються”, – стверджує Ю. Манн. З’являються авторські відступи – так виражається безпосереднє спілкування творця твори з читачем.
Становлення жанру роману сприяло розвитку образу-оповідача. У бароковому романі оповідач виступає анонімно і не шукає контакту з читачем, в реалістичному романі автор-оповідач – повноцінний герой твору. Багато в чому головні герої творів висловлюють авторську концепцію світу, втілюють у собі пережите пісателеМ.М. Сервантес, наприклад, писав: “Дозвільний читачу! Ти і без клятви можеш повірити, як хотілося б мені, щоб ця книга, плід мого розуміння, являло собою верх краси, витонченості та глибокодумності. Але скасувати закон природи, згідно з яким всяка жива істота породжує собі подібне, не в моїй владі “.
І все ж навіть тоді, коли герої твору є персоніфікацією авторських ідей, вони не тотожні автору. Навіть у жанрах сповіді, щоденника, записок не слід шукати адекватності автора і героя. Переконаність Ж.-Ж. Руссо в тому, що автобіографія – ідеальна форма самоаналізу і дослідження миру, була поставлена ??під сумнів літературою XIX століття.
Вже М.Ю. Лермонтов засумнівався в щирості зізнань, виражених в сповіді. У передмові до “Журналу Печоріна” Лермонтов писав: “Сповідь Руссо має вже той недолік, що він читав її своїм друзям”. Без сумніву, кожен митець прагне зробити образ яскравим, а сюжет захоплюючим, отже, переслідує “марнолюбне бажання порушити участь і здивування”.
А.С. Пушкін взагалі заперечував потреба сповіді в прозі. У листі до П.А. В’яземському з приводу втрачених записок Байрона поет писав: “Він (Байрон) висповідався в своїх віршах, мимоволі, захоплений захопленням поезії. У холоднокровною прозі він би брехав і хитрував, то, намагаючись блиснути щирістю, то, марая своїх ворогів. Його б викрили, як викрили Руссо, – а там злоба і наклеп знову б тріумфували … Нікого так не любиш, нікого так не знаєш, як самого себе. Предмет невичерпний. Але важко. Не брехати – можна, бути щирим – неможливість фізична “.

...
ПОДІЛИТИСЯ: