Майстер – це один з головних персонажів роману Булгакова, хоча і з’являється він тільки в 13 главі:
«З балкона обережно заглядав у кімнату голений, темноволосий, з гострим носом, стурбованими очима та зі звисаючим на лоб жмутом волосся людина років приблизно тридцяти восьми».
Автор не називає нам його справжнього імені, так і сам герой на прохання представитися, відповідає: «Не будемо про це». Прізвиськом Майстер іменує його кохана Маргарита, на знак визнання його літературного таланту. Сам же він вважає себе негідним цього прізвиська, каже, що Маргарита з капризу перебільшує його геніальність.
Образ Майстра несе автобіографічні риси самого Булгакова.
Йому 38 років – вік Булгакова в рік початку написання роману і знайомства з майбутньою дружиною. У клініці Стравінського Майстер розповідає Бездомному, що раніше був професійним істориком, працював у музеї, мав сім’ю (що збігається з минулим автора роману).
Потім герой випадково виграє в лотерею сто тисяч рублів, залишає роботу в музеї, знімає квартирку в арбатському підвалі і починає писати роман про Понтія Пілата і Ієшуа Га-Ноцрі, по-своєму інтерпретуючи євангельські події. Водночас він знайомиться з Маргаритою:
«Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!»
Неможливість опублікування роману через цькування критиків призводить Майстра до нервового зриву і депресії. За помилковим доносом «друга» Алоізія Могарич, який мріє зайняти кімнату Майстра, він потрапляє у в’язницю на декілька тижнів, виходить звідти повністю зломленим і розчавленим, сам приходить в клініку Стравінського, вважаючи себе невиліковним душевнохворим.
У клініці він знайомиться з поетом Іваном Бездомним, якого згодом називає своїм «учнем» і доручає йому закінчити роман про Понтія Пілата, і якому буде з’являтися уві сні в ніч весняного повного місяця.
На прохання Маргарити Воланд «витягує» Майстра з клініки. Однак він абсолютно пригнічений і зломлений морально:
«… Я, знаєте, не виношу шуму, метушні, насильств і всяких речей у цьому роді. Особливо ненависний мені людський крик, будь то крик страждання, люті чи інший який-небудь крик. У мене більше немає ніяких мрій і натхнення теж немає, ніщо мене навколо не цікавить, крім неї, – він … поклав руку на голову Маргариті, – мене зламали, мені нудно, і я хочу в підвал.»
Воланд повертає Майстра і Маргариту в арбатский підвал. Будучи отруєними Азазелло, вони приєднуються до свити Воланда.
За словами Левія Матвія, Майстер «не заслужив світла, він заслужив спокій». Цей спокій він і знаходить в кінці роману, спокій і повне забуття.