Характер в літературі

Характер – це сукупність психологічних властивостей, з яких складається образ літературного персонажа. Окремі деталі образу, які проявляються в дії, поведінці, в тих чи інших обставинах, створюють багатоплановий світ героя.
Поняття “характер” відноситься до категорії змісту твору. Вживати цей термін доречно в тому випадку, коли дається аналіз ідеї твору, визначається його пафос. У широкому значенні цього терміна все образи і герої будь-якого тексту неминуче носять типовий характер.
В античності, задовго до виникнення особливої ??науки про людину (антропологія, етика, физиогномика), головною темою літератури була залученість людини в сферу безкомпромісних законів рока. В епосі герой ще цілком залежить від божества: він не може діяти самостійно, він, за словами Б. Снелла, “може бути характером, але ще не особистість”. Герой має ті ж якості, що й боги, але він – жертва тих властивостей, носієм яких є. Цим пояснюється позначення характеру маскою в античному театрі.
У сучасній літературі характер – це склад особистості, утворений індивідуальними і типологічними рисами і виявляється в особливостях поведінки, відмінні властивості натури. В античності, навпаки, характер – це “штамп”, “застигла маска”. Тому Теофраст в теоретико-практичній роботі “Характери” не вивчає “особистість”, основна увага філософа направлено на опис “типів”. Автор дає серію замальовок, в яких зображені відомі недоліки – підлесник, базіка, скнара, хвалько, пліткар. Згідно з ученням стоїка Панетія, “кожна людина носить чотири маски: маску людини, маску конкретної індивідуальності, маску суспільного становища і маску професії”. Цей античний вчений в характеристиці масок використовує майже реалістичні мотивування, тобто допускає детермінованість героя обставинами і середовищем. Однак загальний погляд культури античності на особистість зводиться, як правило, до маски, і зображення людини ніколи не дається в процесі становлення його характеру.
Літературний тип – образ людської індивідуальності, найбільш можливою, типової для певного соціуму.
Категорія типового характеру оформилася в римському “епосі приватного життя” саме як відповідь на потребу художнього осмислення життєвих типів і класифікації героїв в їх відношенні до навколишньої реальності.
У кожному літературному напрямку – класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм, екзистенціалізм – виявляються свої стійкі типи героїв і характерів.
Реалістичний характер формується в епоху Ренесансу. Шекспірівський Шейлок (“Венеціанський купець”) – скупар особливого роду. Це зневажаються в християнському суспільстві єврей, до якого звертаються тільки тоді, коли потребують грошей. Перебуваючи в умовах жорстокої боротьби за існування, він не може обійтися без “кмітливості”, це властивість характеру допомагає йому збивати капітал. Його “дотепність” допомагає встояти в ситуаціях безвихідних, дозволяє йому проявити почуття власної гідності. “Чадолюбіе” визначається його турботою про дітей, для яких і накопичується стан. Ненависть до християн породжує “мстивість”. Але “скупість” рішуче переважає, вона є провідною рисою, підпорядковуючи інші, вона визначає весь складний характер даного персонажа.
На зв’язок між характером і обставинами звернув увагу Пушкін у своїх спостереженнях над творчістю Шекспіра: “У Мольєра Скупий скупий – і тільки; у Шекспіра Шейлок скупий, тямущий, мстивий, чадолюбив, дотепний “. Саме ці якості визначають основні риси характеру героя, виявляють чіткі причинно-наслідкові зв’язки, дозволяють подолати прямолінійність мотивації вчинків персонажів, властивої творам классицистов.

...
ПОДІЛИТИСЯ: