Витоки концепції народності в Європі

“Народність” як літературна категорія виникає в літературі порівняно пізно. Аристотель вирішує питання специфіки твори мистецтва в основному на рівні формального майстерності. З п’яти вимог (“осуду”), пред’явлених їм до твору мистецтва, тільки вимога відповідності нормам моральності є “зовнішнім” для цього твору. Інші вимоги залишаються на рівні естетичних “правил”. Для Аристотеля неприйнятно “шкідливе для моральності” твір. Поняття шкоди засновано тут на общегуманістіческіх принципах добра і зла.
До XVII століття в теорії літератури зберігається і навіть поглиблюється нормативність в трактуванні специфіки творів мистецтва. Непорушним залишається і вимога моральності. В “Поетичному мистецтві” Буало пише:

Суворого суду заслуговує той,
Хто моральність і честь ганебно зраджує,
Малюючи нам розпуста привабливим і милим …

Тільки мистецтвознавство XVIII століття робить на шляху до визначення поняття “народність” ряд рішучих кроків вперед. А.Г. Баумгартен в незакінченому трактаті “Естетика” (1750-ті роки) не тільки включає в науковий обіг термін “естетика”, але і спирається на поняття “смак”. І.І. Вінкельман в роботі “Історія мистецтва давнини” (1763) пов’язує успіхи грецького мистецтва з демократизмом державного управління.
Рішучий поворот у європейській науці про мистецтво відбувається в 50 – 60-х роках XVIII століття в працях Ж.Ж. Руссо, Г.Е. Лессінга, І.Г. Гердера. У Руссо це був цикл його “Міркувань …” “Про науки і мистецтва” (1750), “Про походження і основах нерівності між людьми” (1754), “Про суспільний договір” (1762), “Еміль, або Про виховання “(1762),” Сповідь “(1782). На противагу античним і аристократичним нормам мистецтва він висуває ідеї конкретного історизму та національної своєрідності творів літератури і мистецтва. У роботах Лессінга “Лаокоон, або Про межі живопису і поезії” (1766), “Гамбурзька драматургія” (1769), а також в його статтях критикується теорія естетичного “спокою” Він-Кельмана, висувається ідея німецького національного театру.
Найважливішу роль у становленні концепції народності літератури в Європі та Росії зіграли праці Руссо і Гердера. Ці роботи в перекладах були відомі російському читачеві. У роботах Руссо вперше був підданий сумніву і потім відкинутий головний принцип класицизму – теорія наслідування і “прикрашеного” наслідування зразкам. Намічаються ознаки нового, сентиментально-романтичного напряму в літературі, відкритого романом Руссо “Нова Елоїза”.
Одним з найбільших літературознавців, теоретиків нової філософської школи в Європі був німецький вчений І.Г. Гердер (1744-1803). Автор робіт “Критичні ліси, або Роздуми, що стосуються науки про прекрасне і мистецтва, за даними новітніх досліджень” (1769), “Про новітню німецьку літературу” (1768), “Дослідження про походження мови” (1772), “Про народних піснях” (1779), “Ще один досвід філософії історії для виховання людства” (1773). Навчався у Канта і в теж час полемізував з його естетикою. Особисто знайомий з Клопштоком, Жан Полем, Лессингом, Гете, Шиллером, він з’явився одним з основоположників теорії романтизму. Був широко відомий в Росії, вплинув на Радищева, Карамзіна, Жуковського, Шевирьова, Гоголя. Взяв участь у суперечці Винкельмана і Лессінга з питань специфіки мистецтва.
Разом з романтизмом прийшла в російську літературу концепція народності. Під впливом ідей Руссо Гердер розробляє своє вчення про історизм і народності як основних ознаках і джерелах літератури кожної нації. Філософсько-историче-ські концепції Гердера, що відбилися на розвитку нової історіографії, також сходять до Руссо, спираються на ідеї гуманізму і народності: на противагу відверненого раціоналізму норм висувалося завдання зображення живої особистості з народу.
Отже, Руссо першим орієнтував суспільну думку на ідею “природності” життя стародавніх поколінь, на відміну від сучасних йому форм феодальної “цивілізації”. Кант ввів у науку в якості обов’язкового принцип критичного аналізу, Гердер поклав початок вивченню народної творчості в рамках національної культури. Так виглядає філософська родовід теорії народності літератури в її витоках.
Інтерес до навчання Руссо прийшов до Гердеру від його наставника Канта, який був для Гердера предметом поклоніння. Ймовірно, витоки світогляду Гердера потрібно шукати в комплексі ідей часу, але найсильніше вплив на нього зробив Руссо.
Таким чином, і в другому, і в наступних поколіннях німецької історичної школи виявляється вплив Руссо через Лессінга, Канта, Гердера, Шиллера, встановлюючи послідовний ланцюг взаємовпливів і взаємозв’язків, що завершився становленням народно-історичної літературної теорії. Цей шлях розвитку суспільної думки, однак, не є наслідком кількісного збільшення східних ідей і служить в кінцевому рахунку показником наукового прогресу взагалі.
Гердер був ученим енциклопедичного характеру. Крім Руссо і Канта, йому відомі були Вольтер, енциклопедисти, а особливо Монтеск’є, англійські філософи Лейбніц і Спіноза. До філософського напряму Гердера сходить німецький романтизм, поезія Гете і Шіллера, філософія Шеллінга і Гегеля. Гердер виводить закон про мінливість людських понять в часі у зв’язку з особливостями побуту, культури і т.д. З віками людини він співвідносить “віки” народів. Риси загальнолюдські (у тому числі і гуманність) розвиваються, за Гердера, в рамках національних. Він визначає національну щабель як головну серед трьох умов розвитку людини: “людську досконалість буває національно, тимчасово, індивідуально” (це положення висунуто задовго до відомої формули Тена про “раси”, “середовищі” і “моменті” як визначальні фактори розвитку суспільства). “Люди не створюють нічого, крім того, до чого дають привід час, клімат, потреби, мир, доля”, – говорить Гердер. Історія – не абстрактне процес самовдосконалення людства і не “вічна революція”, а залежний від цілком певних умов прогрес, совершающийся в національно-часових та індивідуальних рамках. Людина не вільний у особисте щастя, він залежить від оточуючих його умов, тобто від середовища. Саме тому Гердер перший виступив із запереченням “права стародавніх на панування в новітній літературі”, тобто проти помилкового класицизму (“псевдоклассіцізма”). Він закликав до вивчення національного руху, яке розглядало б поезію не як повторення чужих форм, а як вираження національного життя. Гердер стверджував, що сучасна історія, міфологія, релігія, мова зовсім не схожі на природу, історію, міфологію, релігію Стародавньої Греції та Риму. “Немає ніякої слави” бути “другим Горацієм” або “другим Лукрецием”, – говорить він. Погляди Гердера на історію літератури вище поглядів Лессінга і Вин-Кельмана, звеличує античні ідеали літератури. Історія поезії, мистецтва, науки, освіченості, моралі – це історія народів, вважає Гердер.
Але Гердер зовсім не хоче ділити з Руссо його ідеалізацію первісного стану людства. Незважаючи на свою глибоку повагу до Руссо, він називає “божевільними” його заклики до повернення в минуле, в старовину. Гердер приймає ідею національного виховання, висунуту філософом Монтеск’є.
Задовго до Бенфея у Гердера вже намічається метод порівняльного вивчення історичних явищ, у тому числі і літературних на міжнаціональному рівні. При цьому історія всіх народів розглядається в рамках “одного людського братства”.
Гердер дотримувався широких поглядів на розвиток літератури, на проблеми специфіки народної поезії. У своїх літературних поглядах він спирався на вчення Руссо про природність людських прагнень, на глибокий інтерес Руссо до положення народних мас. Цим значною мірою пояснюється величезна увага, що приділяється Гердером народної поезії. Праці Гердера послужили поштовхом до початку вивчення народної поезії, і не тільки в Німеччині. Після Гердера інтерес до вивчення народних пам’ятників став в Європі повсюдним. Інтерес цей був пов’язаний з практичною діяльністю вчених по збиранню пам’яток старовини і народної творчості. Гердер з прикрістю говорить про відсутність в роздробленої Німеччини національної літератури, національного характеру, волає до почуття національної гідності та патріотизму. Заслугою Гердера є також звернення до “міфології”, до вивчення народних переказів. Гердер закликає “пізнати народи” не поверхово, “зовні”, як “прагматичні історики”, а “зсередини, через їх власну душу, з їх почуття, мови і справи”. Це був поворот у вивченні народної старовини і поетів-1іі і разом з тим у розвитку самої поезії. Важливим тут було звернення до давньої народної поезії на самих ранніх етапах її розвитку, до народного життя і проблеми народного характеру.
Гердер вивчає літературу малодосліджених європейських народів – естів, литовців, вендов, слов’ян, поляків, росіян, фризів, пруссаків. Гердер дає поштовх до наукового дослідження національних особливостей поезії слов’янських племен. Релігія, філософія та історія у Гердера – категорії, похідні від народної поезії. За думки Гердера, у кожного народу, кожної нації був свій “образ мислення”, своя “міфічна обстановка”, зафіксовані в “своїх пам’ятках” на своєму “поетичній мові”. Особливо близька Гердеру думка про синкретизм первісних форм народної культури, в якій поезія була складовим елементом.
Гердер висуває новий погляд на характер біблійної поезії. Він розглядав Біблію як збори “національних пісень”, як пам’ятник “живої народної поезії”. Великим “народним поетом” Гердер вважає Гомера. На його думку, поезія народу відображає характер народу: “Войовничий народ оспівує подвиги, ніжний – любов”. Він надавав важливе значення як “найголовнішим”, так і другорядним рисам народного життя, представленим на його власній мові, відомостям про поняття і звичаї нації, про її науці, іграх і танці, музиці та міфології. Гердер додає при цьому, використовуючи спосіб класифікації і термінологію “точних” (природних) наук: “Як природна історія описує рослини і тварин, так тут описують себе самі народи”.
Основна думка Гердера – про плідність розвитку літератури в національних формах і рамках. Національно-історичний принцип тут виступає у нього як основний і єдиний. Ідея історичного національного розвитку поширюється Гердером не тільки на літературу, але також на мову, історію, релігію. Він поклав підставу новій науці про мову, з його філософією, згідно з якою походження мови є чинником, що визначає зміст і форму народної поезії. Гердеру належить думка про те, що мова “вироблений” “мисленням” людини. Первинна мета мови та її функція, за Гердера, “відчуття”, і часто мимовільне почуття, викликане безпосереднім впливом зовнішніх сил природи. Однак остання мета мовознавства – “тлумачення” “людської душі”. Гердер розумів, що справді наукове вивчення мови та літератури вимагає даних інших наук, в тому числі філософії, історії, філології. Основний метод – порівняльне вивчення. Праці Гердера передують наступні явища західноєвропейської філологічної науки – роботи Вільгельма Гумбольдта., Братів Грімм з їх фанатичною любов’ю до народної старовини і поезії.
Яскравим виразником ідеї народності в мистецтві у другій половині XIX століття з’явився французький вчений Іполит Тен (1828-1893). З трьох джерел мистецтва, розглянутих їм у роботі “Філософія мистецтва” (1869) – раса, середовище (географічна, кліматична обстановка), момент (історичні умови), – фактор “раси” (національні особливості) є провідним.
Основною умовою виникнення національного мистецтва Тен вважав середовище, а головною ознакою середовища – “народність” (“плем’я”) з його вродженими здібностями. Вже смаки ранніх епох розвитку народів він вважав природними і загальними. Так, причиною розквіту італійського живопису епохи Відродження, по ТЕНу, були “вражаючі” художні здібності всіх верств народу, а французький національний тип відображає “потреба в виразних і логічно пов’язаних між собою ідеях”, “гнучкість і швидкість розуму”.

...
ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Хорей