Теорія народності в Росії

Спочатку діяльність Руссо сприймалася в Росії тільки як просвітницька, поряд з працями французьких просвітителів. Ще за часів Єлизавети, в 1750-х роках, Тредіаковський – теоретик і практик російського класицизму – в “Слові о премудрості, розсудливість і чесноти” повставав вже з обуренням проти вчення Руссо, називаючи його “обивателем Женевським”, від вчення якого відбулося “пошкодження гречності “. Тут підкреслюється негативне ставлення Тредіаковського до ідей європейського просвітництва. Надалі наголошується вплив філософії Руссо на плани молодої Катерини II, хоча вже в 70-х роках XVIII століття стало ясно, що це був лише показною інтерес. Катерина в перший час через Григорія Орлова пропонувала навіть Руссо притулок в Росії. Але потім, особливо після Пугачова і Французької революції 1789 року, ця філософія виявилася для неї неприйнятною і навіть небезпечною: Руссо, як автор “Суспільного договору” і творів про Польщу, аж ніяк не сприяв зміцненню російського абсолютизму.
Катерина II, вже після Французької революції, в 1795 році, писала, що французів “Руссо змусить ходити рачки”. Справа в тому, що Руссо, висловлюючи інтереси дрібної буржуазії і значною мірою – широких народних мас, виступив противником абсолютизму зі своєрідних позицій: він, заперечуючи сучасну йому цивілізацію, закликав назад, у минуле, і бачив “здорове” зерно в початкових кроках людини , в давнину, в житті простого народу. Це був перший крок і в становленні ідеї народності культури, хоча і у фантастичних формах. Руссо протиставив “природний стан народів новітньої, штучної” європейської цивілізації.
Отже, ідея народності отримала початковий поштовх у зазначеній вище суперечливою теорії Руссо, яка стала реакцією на застарілі філософсько-естетичні системи класицизму. Ця реакція проти розсудливості і метафізичного матеріалізму проявилась в Німеччині та Росії в літературних системах. З одного боку, це виступ Руссо – протест проти розсудливості і нормативності естетики класицизму, а з іншого боку – перші паростки ідеї народності. Цей початковий поштовх, який привів до зміни ідеології, громадська думка Європи отримала від Руссо, який з’явився попередником нового напряму у філософії та літератури. Він вплинув на Лессінга, Гете, Шиллера, А. Герцена, Н. Новікова, А. Радищева, Н. Карамзіна, російських романтиків.
У Росії процес формування теорії народності літератури супроводжувався введенням та обґрунтуванням основних літературознавчих понять і прагненням осмислити художню літературу під кутом зору системи взаємопов’язаних явищ. Початок цього процесу було покладено реформами Петра I, долучитися Росію до західноєвропейської науці і культурі. Процес цей все більш прискорювався впродовж XVIII і початку XIX століття, осложняясь соціально – історичними чинниками національного та загальноєвропейського масштабу. У першу чергу тут слід вказати на Французьку революцію 1789 і Вітчизняну війну 1812 року, які зробили величезний вплив на формування російської національної культури та літератури.
Вплив Руссо і Гердера, з його своєрідною “філософсько-історичної” теорією, на російське літературознавство безсумнівно. Однак у становленні теорії народності в Росії був період неусвідомлених стихійних тенденцій, коли переважала літературознавча практика. Ця практика намітилася ще в працях літераторів XVIII століття і характеризувалася двома моментами. Перш за все, це був інтерес до давнього періоду поезії. Наші перші любителі народної старовини власними коштами намагалися зрозуміти її суть і значення. Друга тенденція – інтерес до народної творчості. Це був період збирання і видання матеріалів народної творчості – пісень, билин, прислів’їв, приказок. Тут повинні бути названі імена Н.І. Новикова, М.Д. Чулкова, І. Прача та інших.
Самі по собі зазначені вище дві риси (інтерес до давнього періоду літератури і народної творчості) не можуть визначати специфіку концепції народності, так як носять занадто загальний характер. Якщо розглядати ці форми літературознавчої діяльності (збирання, звірення та обробка текстів, опис та публікація), то в рамках академічного напрямку вони найближче до філологічної школі, яка характеризується найпростішими, елементарними прийомами літературознавчої обробки: Не завжди можна говорити тут про послідовне застосування принципу історизму та народності, але загальнокультурний значення робіт науковців цього періоду, обогащавших російську науку в кількісному відношенні, безсумнівно.
Прагнення до систематизованому вивченню художньої літератури, чітко помітне в працях російських літераторів XVIII століття, стало передоднем виникнення наукового літературознавства в Росії. Систематичність передбачає розгляд літературних фактів під кутом зору якого одного (ведучого) наукового принципу, або сукупності, системи принципів (різного ступеня складності, яка залежить від кількості рівнів, глибини аналізу і широти узагальнення). При цьому можливі і різна ступінь обґрунтованості і впорядкованості явищ літератури. З самого початку літературна наука розвивалася, подібно іншим наукам, від елементарного до складного, від фактів і явищ до їх зв’язках і взаємозв’язкам, від вивчення зв’язків до доказу їх закономірності. І нарешті, на певному етапі розвитку літературознавчої науки виявилася тенденція до додання висновків характеру непорушних законів.
Роль і питома вага науки про літературу в системі інших наук посилюється в міру розвитку самої художньої літератури як об’єкта літературознавчих досліджень. Рівень розвитку і стан художньої літератури в свою чергу визначалися формами, умовами та обставинами історичного розвитку російської дійсності – предмета зображення літератури і предмета вивчення літературознавчої науки.
Початок систематичного, науковому літературознавчому знанню поклав у Росії XVIII століття. У XVII столітті можна виявити лише елементи наукового тлумачення історичних і літературних явищ у роботах Г.К. Котошіхіна і І.Т. По-сошкова. Виникнення ж систематичних, свідомих наукових пошуків в Росії пов’язано з установою Академії наук, і зокрема, з роботами істориків П.І. Ричкова, В.В. Крестініна, В.Н. Татіщева та ін.
У російській літературі XVIII століття відзначається вплив філософії Руссо на Новикова, який глибоко співчував так званому підлому простолюду. Новиков освоював спадщина західноєвропейської філософії самостійно. Літературна діяльність Руссо (його роман “Нова Елоїза”) поклала початок сентименталізму Карамзіна. Новиков взяв з Руссо ідеї народності і освіти, а Карамзін сприйняв ідеалістичну сентиментальність Руссо. Таким чином, народно-історична традиція відкривалася в XVIII столітті працями Новикова, що сприйняв одну зі сторін цієї традиції, висхідну до Руссо. Сама по собі “чутливість” не обов’язково поєднується з ідеєю народності літератури. У Руссо вона доповнюється почуттям любові до природи, стихійним запереченням цивілізації.
В іншому плані близьким за своїми поглядами до Новикова був А.Н. Радищев, погляди якого також випробували вплив французької філософії, в тому числі Руссо. При цьому не зазначається впливу на Радищева тієї із сторін філософії Руссо, в якій висловився його інтерес до старовини. Радищев, як Д. Фонвізін та ряд інших письменників XVIII століття, характеризується інтересом до сучасного стану народу, до його соціальних умов. Вплив же Руссо на Радищева не було винятковим. Воно зазначалося, поряд із впливом інших французьких філософів, мабуть, у першому періоді діяльності Руссо, періоді общепросветітельскім, коли він був близький до енциклопедиста. Це був період формування поглядів Радищева, 60-ті роки XVIII століття. У числі студентів Лейпцігського університету він ознайомився з французькими філософами Вольтером, К.А. Гельвецием, Руссо, Рейналя, Г.Б. Маблі.
Гердер був відомий в Росії з XVIII століття, хоча сутність його праць не відразу була зрозуміла. Карамзін, який відвідав його в 1789 році, захоплюється його думками, бачить у ньому великого вченого. Відомо, що засноване в 1801 році Жуковським (за участю А.Ф. Мерзлякова, В.Ф. Воєйкова, братів Андрія та Олександра Тургенєвих) “Дружнє літературне товариство” нагадувало “Дружнє вчене товариство” І.В. Лопухіна і Н.І. Новикова і що, приїхавши в 1802 році в Мішенское, В.А. Жуковський привіз туди видання Шиллера, Гердера, Лессінга, а також ідеї нового літературного напряму.
У першій половині XIX століття можна відзначити вплив Гердера в роботах цілого ряду російських вчених. У своїй “Історії російської словесності” С. П. Шевирьов пошлеться на праці “великого” германця Гердера. Йде в своїх роботах за “незабутнім” Гердером О. М. Бодянський, його вивчають А.Н. Пипін і Н.С. Тихонравов.
У Росії до середини XIX століття ця нова наука у таких представників академічного літературознавства, як Пипін, отримує назву “науки народознавства”. Для Пипіна вже ясно, що російська література, так довго перебувала в чужих їй формах псевдоклассіцізма, може розквітнути лише на шляхах національного розвитку, при якому визначиться і її загальнолюдський зміст, і значення.
Отже, у становленні теорії народності літератури в Росії першим етапом був інтерес до вивчення пам’яток народної старовини, зазначений у російській літературі діяльністю Новикова, Чулкова, Прача. Другий етап становлення нової школи – перша третина XIX століття. І для цього етапу були важливі роботи Гердера. Після Гердера стають зрозумілі такі теоретики народності, як І.І. Срезневський, Бодянський, М.А. Максимович. Ідея народності прийшла в Росію разом з романтизмом, в естетиці якого вона займала важливе місце, а романтизм, в свою чергу, також сходить до Гердеру. У працях Гердера – джерело ідей народності і романтизму початку XIX століття.
Однак інтерес до вивчення народності в Росії не залежав цілком від західноєвропейського впливу і визначався умовами російської дійсності. Це був рух, паралельне розвитку європейської думки. Інтерес до народної поезії в Росії пов’язаний з виданням “піснярів” в 70-х роках XVIII століття, одночасно з “Народними піснями” Гердера. Це було не систематизоване наукове вивчення, а швидше стихійне збиральництво.
Становлення наукової етнографії та літературознавства в Росії підготовлено саме збирачами XVIII століття, а також збирачами початку XIX століття – І.М. Снєгірьовим, І.П. Сахаровим та іншими. У 40-ті – 60-ті роки XIX століття, за словами Пипіна, працями таких “партизан народної поезії”, як Ф. Буслаєв і А. Афанасьєв, характеризується третій період розвитку теорії народності літератури. У Буслаєва – це робота “Про викладання вітчизняного мови” (1844), у Афанасьєва – “Поетичні погляди слов’ян на природу” (1866-1869). Таким чином, обидві наукові школи в Росії: академічна (“народознавча”) та філософсько-естетична (гегельянського-шеллінгіанской) школа Бєлінського співвідносяться з вченням Гердера і пояснюються також подібністю умов національного розвитку Німеччини і Росії. У тому і іншому випадку інтерес до “народності” пов’язаний з особливостями розвитку “народної самосвідомості”. Спільність філософських джерел двох наукових шкіл зближує та історичні результати їх розвитку: з одного боку – просвітницький демократизм академічного напрямку, ас іншого – радикальний демократизм Бєлінського і Добролюбова.
Німецька ідеалістична школа І. Канта, І. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінга, Г. Ф. Гегеля взяла у Гердера “ідеальну” сторону його вчення, яка в Росії з’явилася основою натуральної школи Бєлінського, яка внесла свій внесок у вивчення “народності “з боку її соціально-естетичного значення.
Гегель був прихильником ідеї “чистої” народності, незалежної від “народознавчих” цілей. На думку Гегеля (воспринятому в 30-х роках Бєлінським), гердеровская форма “народності” носила штучний характер і була всього-на-всього імітацією справжньої народності.
У той же час німецька ідеалістична філософія мистецтва – Канта, Шеллінга, Гегеля, – висуваючи ідеї свободи творчості на противагу нормативної естетиці класицизму, тим самим успадковувала відповідні ідеї Руссо і Гердера.
Лише відмова Бєлінського в 1840-х роках від гегелівської ідеї свободи творчості не просто наблизив його концепцію народності літератури до академічної теорії “народознавства”, а надав цій теорії новий соціально-політичний сенс.
Значний внесок у теорію народності вніс представник революційно-демократичної критики, послідовник Бєлінського Н.А. Добролюбов (1836-1861). Його статті “Оповідання з народного російського побуту”, “Риси для характеристики російського простолюду” і особливо “Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури” (1858) заклали основи соціально-політичної концепції народності літератури. У його статті “Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури” в гострій формі критикується характер і рівень народності всієїпередувала російської літератури. З нещадністю Добролюбов відкидає сам факт існування народності в російській літературі XVIII – першої половини XIX століття, включаючи творчість Пушкіна, так як ця література не відображала насущних “прагнень” російського народу. При цьому Добролюбов майже не торкався питання про філософсько-историче-ських передумовах теорії народності. У XVIII і початку XIX століття він цінує видавничо-просвітницьку та археографічну діяльність Новикова, митрополита Євгенія, пізніше – збиральної діяльність Сахарова. Проте у плеяді революційних демократів саме Добролюбов професійно-тематично найчастіше стикався з питаннями, близько цікавили вчених “народознавчі” школи: він писав роботи та рецензії з питань народної творчості, давньої російської літератури і особливо російської літератури XVIII століття. Дотримуючись соціально “історичної” точки зору на розвиток російської літератури, Добролюбов не визнавав ніяких достоїнств у працях Шевирьова, в тому числі і в його “Історії літератури …”. Як і Бєлінський, Добролюбов не прощає Шевирьову його “ворожнечі до німецької філософії”, вважає його людиною мало ерудованим. У своїй рецензії на 3-у частину лекцій Шевирьова з “Історії російської словесності …”, що вийшла в 1858 році, Добролюбов вказує на “невиліковно-містичний” “характер загальних понять” Шевирьова. Близький Добролюбов до точки зору раннього Бєлінського і в питанні про давньої російської літератури, існування якої він заперечує. Разом з тим Добролюбов високо оцінює роботи інших представників “народознавчого” напрямки: С.М. Соловйова, К. Д. Кавеліна, Н.В. Калачова, Буслаєва, І. Є. Забєліна, Пипіна, – які вказали, за його словами, “правильну історичну” точку зору на російську літературу. Добролюбов схвалює праці вчених-“бібліографів” Афанасьєва, А.Д. Гала-хова, Н.В. Гербеля, Тихонравова та інших. На тлі діяльності цих вчених праці Шевирьова, за словами Добролюбова, виявляли “містично-московський патріотизм”, були наповнені “зарозумілими вигуками про велич російської смиренності, терпіння та ін.”. Для Добролюбова, як для Бєлінського і Чернишевського, консервативно-релігійна орієнтація праць Шевирева перекреслювала їх практичне наукове значення. У тому ж дусі оцінює Добролюбов і діяльність Н.І. Греча. Серйозній критиці піддає Добролюбов та методологічні принципи сучасних йому дослідників народної творчості. Схвалюючи видання А. Афанасьєвим російських казок, пісень і збиральної діяльність взагалі, він критикує представників абстрактній науки за відрив від дійсного життя народу та його історії, суб’єктивізм в історичній науці. Для цих учених не представляє цінності народна творчість саме по собі, а необхідні чисто теоретичні дослідження, які він називає “гастрономічними”. Але й простого “нанизування” фактів літератури для Добролюбова недостатньо: він висміює крайню прихильність до фактів у науці, для нього важливі висновки. Добролюбов відкидає як “даремне” крайнє напрямок “абстрактного філософствування”, при якому “можна накидати гучних фраз”, не маючи “переконань”, так і крайнощі “бібліографічного” напрямку, що є “простим вправою пам’яті”, він стверджує принцип єдності аналітичного та синтетичного принципів наукового дослідження. Усяке видання матеріалів народної творчості важливо для Добролюбова тільки тоді, коли в ньому даються висновки про реальні почуттях, думках і дійсний стан народу.
Він вважає плідним висновок Бєлінського про викликаної соціальними умовами “пасивності” в характері російського народу.

...
ПОДІЛИТИСЯ: