Романтична поетика в романі «Собор Паризької Богоматері»

В. Гюго до кінця життя залишався глибоко відданим романтизму письменником, і його роман «Собор Паризької Богоматері» – одне з найбільш знаменних явищ в історії французької і світової романтичної традиції. Виняткові за своєю природою персонажі виявляються у виняткових обставинах, вже в цьому проявляється романтизм письменника.

Трагічна іронія супроводжує кожну репліку героїв. Клод Фролло – архідиякон, загорілися любов’ю до вуличної танцівниці, не може побороти своїх почуттів, вони перетворюються в пристрасть, виконану егоїзму. Той, хто повинен нести добро і милосердя світу, жорстокий, в неприборкане бажанні опанувати прекрасної Есмеральда, він безжально нищить її. Нещасна жінка, сама заточені себе в клітку, любляча мати, за фатальним збігом обставин, проклинає власну дочку, яку вона так гірко оплакує і чекає. Ув’язнення власними руками зраджує Есмеральду смерті, але пізніше, дізнавшись в ній своє дитя, вже не може нічого змінити.

Контрасти, що проходять крізь весь сюжет твору, свідчать про незмінну прихильність В. Гюго традиції романтизму. По-різному розкриваються однакові в своїй основі почуття у Клода Фролло і Квазімодо. Любов приємного на вигляд служителя церкви жахлива в своєму образі, любов же, якої виконаний зовні потворний дзвонар, прекрасна і сповнена жертовності.

Романтичний пафос проявляється у вчинках героїв роману, Квазімодо, духовно прекрасний вигнанець, страждає від рук людей-катів, Есмеральда, також незрозуміла і неприйнята суспільством, в піднесеному пориві почуттів, не звертаючи уваги на косі погляди натовпу, милосердно подає йому воду.

Сміливі герої, виконані романтичних поривів, готові жертвувати собою заради вищих ідеалів і правди, ось кого оспівує В. Гюго в своєму романі. Ті, хто не пасують перед думкою звереющем натовпу, лицемірними володарями-гнобителями і небезпеками, гідні зватися людьми.

Посилання на основну публікацію