Пабло Неруда: біографія і творчість чилійського поета

Рікардо Нефталі Рейес Басоальто народився 12 липня 1904 року і почав з 1920 р виступати під ім’ям Пабло Неруда. До самої смерті поет не переставав дивитися на світ захопленими очима підлітка, загубленого в зелених просторах чилійського Півдня. «Неисчислимая флора», вулкани і гірські річки, пожежі і землетруси, запахи перегною і сирої деревини, нескінченні дощі, грім океанських хвиль, хрипкі гудки паровозів, які заблукали в зимовій ночі, – все це увійшло в його поезію змолоду і залишилося в ній назавжди .

Хіменес, відмінності в віршах Неруди нестрункі голосу первісних стихій, не помітив, однак, яка спрага гармонії жила в цьому варвара, який з глибокою гостротою відчував свою причетність до загального буття і, ставши автором першої, багато в чому учнівської, книги віршів «Збори заходів» (1923), вже мріяв про епічної поезії, здатної охопити і впорядкувати весь всесвіт.

Але мірою всіх речей для нього незмінно залишався людина, неповторна особистість, котра переживає і осмислює цілий світ. Ставши поетом в епоху, коли рахунок пішов на мільйони і цінність окремої людини була перекреслена ( «Одиниця дурниця, одиниця нуль», – стверджував Маяковський), Неруда вперто ніколи не заспокоювався від одиниці. Читачів, особливо молодих, підкорили своїм оголеним ліризмом його «Двадцять віршів про кохання і одна пісня відчаю» (1924), загальний тираж яких ще років тридцять тому перевищив мільйон примірників і які в іспаномовних країнах Америки до сих пір залишаються настільною книгою закоханих.

Поступово в 1927 р на дипломатичну службу, Пабло Неруда провів кілька років у країнах Сходу – в Бірмі, на Цейлоні, на Яві, в Сінгапурі … В розлуці з батьківщиною, далеко від друзів, часом охоплений принизливої ​​бідністю, поет пройшов школу відчайдушного самотності. З цієї школи і виніс він книгу «Місце проживання – земля», де пролунав голос людини Латинської Америки, який став сучасником всього людства в епоху розпаду, потрясінь і катастроф.

У 1932 р Пабло Неруда приїхав на батьківщину, в Чилі, а двома роками потому – в Іспанію. Тут і застала його початок франкістського заколоту. Вражений побаченим, поет приймає рішення, надовго визначило його долю: «Коли на іспанській землі гинуть діти, які народилися не для того, щоб бути похованими, діти, світлі очі яких могли б затьмарити світло сонця, … я не можу, не можу мовчазно споглядати життя і світ, я повинен вийти на дорогу і кричати, кричати до кінця днів моїх ». І тут же він починає писати вірші, яких ще ніколи не писав, – вірші, присвячені іспанської трагедії, покликані стати зброєю в боротьбі за свободу. Вони склали книгу «Іспанія в серці», яка вийшла в Чилі в 1937 р, а восени 1938 року були перевидана в самій Іспанії, в прифронтовій смузі, зі вступом, де говорилося: «Солдати республіки самі виготовили папір для книги, набрали і надрукували її ».

На іспанській землі Пабло Неруда пов’язав свою долю з комуністами – членом Комуністичної партії Чилі він стане в липні 1945 р Вибір, який він зробив і яким залишився вірним до кінця життя, був продиктований не тільки його цивільними почуттями, а й нагальними потребами його творчості. Комуністична міфологія, що проголошувала себе науковим світоглядом, вказала нерудовской поезії вихід із самотності, запропонувала їй високий ідеал вселюдського братства. Вчення, в яке Пабло Неруда повірив одного разу і назавжди, постало йому єдиним засобом звільнити людство, а значить, і людини, досягти жаданої загальної гармонії. Здійсненню цієї утопії поет на довгі роки підпорядкував життя і творчість, що і дало йому крила для найвищих злетів і стало причиною очевидних тепер помилок.

Позицію, зайняту Нерудою, поділяли багато видатних революційні поети двадцятого століття – Маяковський, Брехт, Хікмет, Арагон, Альберті … Однак позиція ця невблаганно вимагала не тільки самовідданого служіння, але і беззастережного прийняття тих засобів, якими виправдовувалася велика мета. А таке прийняття обернулося ганебної сліпотою перед лицем страждань і загибелі мільйонів людей, принесених в жертву небувалого соціального експерименту …

Повернувшись в Чилі, Пабло Неруда об’їхав країну, читаючи вірші і все виразніше відчуваючи, як необхідна поезія простим людям його землі. Тоді й виник задум великий поеми про батьківщину, «Загальної пісні Чилі», яка виявилася зав’яззю ще більш масштабного задуму, визріває майже десять років.

Десятиліття це, що стало часом найактивнішої політичної діяльності і нерозривного з нею, воістину вулканічного творчості, перетворило Пабло Неруду в живу легенду, уособлення світлих надій і великих ілюзій нашого століття. Не було, мабуть, місця на землі, де не чули б про чилійському поета, який прославив бореться Сталінград, став «шахтарським сенатором», кинув в обличчя президенту грізне «Я звинувачую!», Оголошений був поза законом і тоді, вкривають своїм народом, переходячи «від дверей до дверей, від руки до руки», саме в цих підпільних поневіряння створив величний поетичний епос Латинської Америки – «Загальну пісня».

Свою Головну Книгу Пабло Неруда закінчив 5 лютого 1949 р А 25 квітня він, таємно покинув батьківщину і під чужим ім’ям дістався до Європи, піднявся на трибуну Всесвітнього конгресу прихильників миру в Парижі. З цього часу він стає одним з керівників руху прихильників миру, що розгорнувся в міжнародному масштабі, здійснює поїздки по країнах Європи і Азії, виступає на мітингах і конгресах. У червні 1949 року він приїхав в Радянський Союз, де часто бував і згодом. І все, що побачив і пережив він за ці роки, перетворювалося в незліченні вірші і поеми …

У серпні 1952 р величезний натовп жителів чилійської столиці зустрічала в аеропорту Пабло Неруду. П’ятдесятирічний ювілей поета перетворився на національне торжество. У бурхливого життя його настає період відносного спокою. Захищений від переслідувань всесвітньою популярністю, він живе в Чилі, а якщо знову пускається в мандри, то лише з власної волі. Але як і раніше віддається суспільного служіння – такого, як його розуміє. І ще більш інтенсивно, ніж раніше, пише вірші, випускає одну за одною книги, кожна з яких – розвідка нових, ще не освоєних поезією областей життя.

У величезному циклі «Од початковим речам», опублікованому трьома томами з 1954 по 1957 р, Пабло Неруда створює лірику найширшого охоплення життя, звертаючись до стихій природи і до повсякденним предметів, до часів року і до людських почуттів, прагнучи осяяти все це променями исповедуемого поетом віровчення.

Неруда так і не встиг поставити під сумнів істинності цього віровчення, але, по крайней мере, його догмам він чужий в «Книзі навіженств» (1958), вірші якої не тільки висловлюють досвід поета, а й переосмислюють його в сміховому карнавальному ключі. Поет знущається тут над будь-якої «односторонньої серйозністю», змушує побачити життя вільним від упередженості поглядом, і якщо не відмовляється від свого світогляду, то, у всякому разі, кілька розхитує його монолітність. А ще через десять років у віршованій книзі «Кінець світу» (1969), написаної по гарячих слідах вторгнення радянських військ до Чехословаччини, поет розлучається з багатьма (хоча і не з усіма) ілюзіями, гірко підводить плачевні підсумки всьому двадцятого століття і залишає собі, в суті, одну тільки віру – віру в невичерпність самої людської природи: «людина – нескінченний».

І не так навіть віра, як вірність – вірність своїй партії, вірність тим громадським силам, з якими назавжди пов’язав він життя, знову кинула Пабло Неруду в епіцентр бурі, назрівала в його країні. Висунутий кандидатом в президенти Чилі, він, в ім’я єдності демократичного табору, зняв свою кандидатуру на користь Сальвадора Альєнде. А коли вибори принесли перемогу Народному єдності, поет почав захищати революційні перетворення в Чилі на міжнародній арені, ставши послом Чилійській республіки у Франції.

Спори, що не вщухали навколо його імені, люті нападки, яким піддавалася його діяльність, та й його вірші, вже не могли перешкодити світового визнання, завойованого творчістю чилійського поета, який заговорив від імені цілого континенту, що відобразила трагічний досвід величезної частини людства – досвід жорстокої боротьби у ім’я великих, нездійснених і все ж безсмертних надій. У жовтні 1971 р Пабло Неруду – другому з поетів Латинської Америки – була присуджена Нобелівська премія з літератури.

Важка хвороба змусила Неруду повернутися на батьківщину. Тут він знову активно включається в політичну боротьбу, що досягла максимального напруження, пише і публікує бойові, відверто агітаційні вірші на захист чилійської революції. Тим часом зловісний недуга неухильно розвивався, і останні місяці життя поет безвиїзно провів у своєму будинку на березі Тихого океану. Однак мужність і неприборкана воля до творчості його не покинув. Саме в ці місяці доля подарувала Неруду могутній творчий злет. Він створює одночасно вісім поетичних книг і диктує свої мемуари під скромним – паче гордості – заголовком «Зізнаюся: я жив».

Воля Неруди, здавалося, змусила відступити навіть смерть. Але що спалахнув в Чилі заколот, загибель Сальвадора Альєнде, розгул терору в країні – всього цього серце поета вже не могло витримати, і 23 вересня 1973 р воно зупинилося.

Що вийшли посмертно поетичні книги Пабло Неруди стали його заповітом. Тут вірші пронизані передчуттям близької смерті, перед обличчям якої поет не замикається в собі – навпаки, з особливою гостротою переживаючи неповторний смак кожної миті, він відкриває серце назустріч всьому світу.

...
ПОДІЛИТИСЯ: