Особливості творчості Бодлера

Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.

Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.

Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.

Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.

У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.

Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.

Але тим не менш самому Бодлеру не щастило – його і лаяли раніше і хвалили тепер як би “не за те!” Він так і залишався незрозумілим. А у нас в період панування вульгарного соціологізму раптом знову спливло звинувачення Бодлера в аморальності, раптом знову заговорили про те, що Бодлер оспівує, “естетизує” зло, і ми таким чином перенеслися на сто років назад і виявилися солідарними з тими паризькими судовими інстанціями середини XIX ст., які теж звинувачували Бодлера в “запереченні прекрасного і морального”, в “відтворенні огидності пороку”. На щастя, цей час пішов.

Бодлер був, можна сказати, раніше всіх “реабілітований” з усіх обумовлених у нас західних поетів.

У Франції ж він був остаточно реабілітований (і це в самому прямому сенсі слова!) Ще раніше, в 1946 р Установчі збори Франції прийняли спеціальний закон, який скасовує вирок 1857 р.

Чим же заслужив поет таку бідолашну долю? Адже очевидно, як би там не було, а на зовсім голому місці таких звинувачень не створиш! У чомусь адже був привід!

Спробуємо почати наше знайомство з Бодлером з того, що зречемося поки від всіх фактів його біографії, його особистого життя і почнемо знайомитися тільки з його віршами. Спробуємо відтворити для себе те враження, яке вони справили зі своєю появою у пресі. Візьмемо, наприклад, вірш “Вступ”.

Можна уявити собі, як шокували ці вірші тодішню публіку. Під французьку поезію, в світ Ламартина, Віньї, Готьє, Гюго, в ці емпіреї прекрасного і піднесеного раптом увійшли повії, розпусники. І такі викриття: якщо хто-небудь ще не отруював, не ґвалтував, не вбивав, то це не тому, що він гарний, а просто тому, що боязкий. Тут зовсім інше ставлення до самої поезії; перш за все цей поет, очевидно, нічого не боїться, для нього не існує ніяких меж, поезію він явно розуміє не як царство прекрасного, а як щось інше.

Що це таке – інше? Тодішній широкий читач над цим не став замислюватися – він був вражений, ображений і тільки. І чим далі – тим більше. В одному з перших віршів збірки поет подумки оголює своїх сучасників – який виклик, яка “аморальність ” вже в самій цій думці! Знову нагадаю про процес проти “Мадам Боварі”- там прокурор (той же, що потім і у Бодлера!) говорив :

“Мистецтво без правил – це вже не мистецтво. Воно подібно жінці, яка скинула з себе весь одяг”.

І тут, в процесі Бодлера, прокурор повторив своє звинувачення: Бодлер прагне “зображувати все, зриваючи покриви з усього”. І формально прокурор мав рацію! Бодлер дійсно “роздягає” своїх сучасників.

ПОДІЛИТИСЯ: