Особливості поетичної мови

Мова художньої літератури, інакше кажучи, поетична мова, є тією формою, в якій матеріалізується, об’єктивується вид мистецтва слова, словесного мистецтва, на відміну від інших видів мистецтва, наприклад музики чи живопису, де засобами матеріалізації служать звук, фарби, колір.
У кожного народу своя мова, що є найважливішою рисою національної специфіки народу. Володіючи своїм словниковим складом і граматичними нормами, національна мова здійснює в основному комунікативну функцію, служить засобом спілкування. Російський національний мову в її сучасному вигляді в основному завершив своє формування в часи А.С. Пушкіна і в його творчості. На базі національної мови оформляється літературна мова – мова освіченої частини нації.
Мова художньої літератури – це національна мова, оброблений майстрами художнього слова, що підкоряється тим же граматичним нормам, що і мова національний. Специфікою поетичної мови є тільки його функція: він висловлює зміст художньої літератури, словесного мистецтва. Цю свою особливу функцію поетичну мову здійснює на рівні живого мовного слововживання, на рівні мовлення, у свою чергу формує художній стиль.
Звичайно, мовні форми національної мови припускають свою специфіку: діалогічні, монологические, оповідному особливості писемного та усного мовлення. Проте в художній літературі ці кошти повинні розглядатися в загальній структурі ідейно-тематичного, жанрово-композиційного і мовної своєрідності твору.
Важливу роль у здійсненні цих функцій грають образотворчі і виразні засоби мови. Роль цих засобів полягає в тому, що вони надають мови особливий колорит.

Квіти кивають мені, головки наклоня,
І манить кущ запашної гілкою;
Навіщо ж ти один переслідуєш мене
Своєю шелковою сіткою?
(А. Фет. “Метелик хлопчику”)

Крім того, що цей рядок з вірша зі своєю ритмікою, своїми розміром, римуванням, визначеної синтаксичної організацією, вона містить ряд додаткових образотворчих і виразних засобів. По-перше, це мова метелика, звернена до хлопчика, лагідна благання про збереження життя. Крім способу метелика, створеного засобами уособлення, тут уособлені квіти, які “кивають” метелика головками, кущ, який “манить” його гілками. Тут ми знайдемо метонімічно зображений образ сачка (“шовкова сітка”), епітет (“запашна гілка”) і т.д. В цілому ж строфа відтворює картину природи, образи метелика і хлопчика в певних відносинах.
Засобами мови здійснюються типізація та індивідуалізація характерів персонажів, своєрідного застосування, вживання мовних форм, які поза цим вживання можуть і не бути спеціальними засобами. Так, слово “братик”, характерне для Давидова (“Піднята цілина” М. Шолохова), включає його в число людей, що служили у флоті. А постійно вживаються ним слова “факт”, “фактичний” відрізняють його від всіх оточуючих і є засобом індивідуалізації.
У мові немає областей, де виключалася б можливість діяльності художника, можливість створення поетичних образотворчих і виразних засобів. У цьому сенсі умовно можна говорити про “поетичному синтаксисі”, “поетичної морфології”, “поетичної фонетики”. Мова йде тут не про особливі закономірності мови, а, по вірному зауваженню професора Г. Винокура, про “особливу традиції мовного вживання” (Г.О. Винокур. Вибрані роботи з російської мови. 1959. С. 388).
Таким чином, самі по собі експресивність, особливі зображально-виражальні засоби не є монополією мови художньої літератури і не служать єдиним формотворчим матеріалом словесно-художнього твору. У величезній більшості випадків використовуються в художньому творі слова беруться із загального арсеналу національної мови.
“З селянами і дворовими обходився він суворо і свавільно”, – йдеться у А.С. Пушкіна про Троєкурова (“Дубровський”).
Тут немає ні експресії, ні особливих виразних засобів. І тим не менше ця фраза – явище мистецтва, оскільки вона служить одним із засобів зображення характеру поміщика Троекурова.
Можливість створення художнього образу засобами мови грунтується на властивих мові загальні закономірності. Справа в тому, що слово несе в собі не просто елементи знака, символу явища, але є його зображенням. Говорячи “стіл” або “дім”, ми уявляємо собі явища, що позначаються цими словами. Однак у цьому зображенні ще немає елементів художності. Про художній функції слова можна говорити лише тоді, коли в системі інших прийомів зображення воно служить засобом створення художнього образу. У цьому, власне, і полягає особлива функція поетичної мови і його розділів: “поетичної фонетики”, “поетичного синтаксису” і т.д. Мова йде не про мову з особливими граматичними принципами, а про особливу функції, особливому вживанні форм національної мови. Навіть так звані слова-образи отримують естетичне навантаження тільки в певній структурі. Так, певною рядку з М. Горького: “Над сивий рівниною моря вітер хмари збирає” – слово “сивий” саме по собі не має естетичної функцією. Воно набуває її тільки в поєднанні зі словами “рівниною моря”. “Сива рівнина моря” – комплексний словесний образ, в системі якого слово “сивий” починає володіти естетичною функцією стежка. Але й сам цей троп стає естетично значущим в цілісній структурі твору. Отже, головне, що характеризує поетичний МОВУ – не насиченість спеціальними засобами, а естетична функція. На відміну від будь-якого іншого їх вживання у художньому творі всі мовні засоби, так би мовити, естетично заряджені. “Будь-яке мовне явище при спеціальних функціонально-творчих умовах може стати поетичним”, – справедливо стверджує акад. В. Виноградов. (В.В. Виноградов. Стилістика. Теорія поетичної мови. ПоетікА.М., 1963. С. 139).
Але внутрішній процес “поетизації” мови, однак, зображується вченими по-різному.
Деякі вчені вважають, що ядро ??образу – це подання, картина, що фіксується в формах мови, інші дослідники, розвиваючи положення про мовне ядрі образу, розглядають процес “поетизації мови як акт прирощення” до слова додаткового якості або сенсу. Відповідно з цією точкою зору слово стає явищем мистецтва (образним) не тому, що воно виражає образ, а тому, що в силу притаманних йому іманентних властивостей воно змінює якість.
В одному випадку стверджується первинність образу, в іншому – примат і первинність слова.
Немає сумніву в тому, однак, що художній образ в його словесному вираженні являє собою цілісну єдність.
І якщо безсумнівно, що мова художнього твору має вивчатися, як всяке явище, на основі освоєння загальних закономірностей розвитку мови, що, не маючи спеціальних лінгвістичних знань, не можна займатися проблемами поетичної мови, то разом з тим цілком очевидно, що як явище словесного мистецтва мову не може бути вилучений зі сфери літературознавчих наук, що вивчають словесне мистецтво на образно-психологічному, соціальному та інших рівнях.
Поетична мова вивчається у зв’язку з ідейно-тематичної та жанрово-композиційної специфікою художнього твору.
Мова організовується відповідно до визначених завдань, які ставить перед собою людина в процесі своєї діяльності. Так, організація мови в науковому трактаті і в ліричному вірші різні, хоча в тому і іншому випадку використовуються форми літературної мови.
Мова художнього твору має два основних типи організації – віршований і прозовий (мова драматургії близький по своїй організації до мови прози). Форми і засоби організації типів мовлення є одночасно і мовними засобами (ритм, розмір, способи персоніфікації і т.д.).
Джерелом для поетичної мови служить національну мову. Однак норми і рівень розвитку мови на тому чи іншому історичному етапі самі по собі не визначають якості словесного мистецтва, якості образу, як не визначають вони і специфіку художнього методу. В одні й ті ж періоди історії створювалися твори, різні за художнім методом та за їх поетичної значущості. Процес відбору мовних засобів підпорядкований художньої концепції твору або образу. Тільки в руках художника мова набуває високі естетичні якості.
Поетична мова відтворює життя в її русі і в її можливостях з великою повнотою. За допомогою словесного образу можна “намалювати” картину природи, показати історію формування людського характеру, зобразити рух мас. Нарешті, словесний образ може бути близький музичному, як це спостерігається у вірші. Слово міцно пов’язано з думкою, з поняттям, і тому в порівнянні з іншими засобами створення образу воно більш ємко і більш активно. Словесний образ, що володіє цілим рядом достоїнств, може бути охарактеризований як “синтетичний” художній образ. Але всі ці якості словесного образу може виявити і реалізувати тільки художник.
Процес художньої творчості або процес поетичної обробки мови глибоко індивідуальний. Якщо в повсякденному спілкуванні можна відрізнити людину за манерою його промови, то в художній творчості можна визначити автора по властивому тільки йому способом художньої обробки мови. Інакше кажучи, художній стиль письменника заломлюється в мовних формах його творів і т.д. На цій особливості поетичної мови грунтується все нескінченне різноманіття форм словесного мистецтва. У процесі творчості художник не пасивно застосовує вже здобуті народом скарби мови – великий майстер своєю творчістю впливає на розвиток національної мови, удосконалюючи його форми. При цьому спирається на загальні закономірності розвитку мови, її народної основи.
Публіцистика (від лат. Publicus – суспільний) – тип літератури, змістом якої є переважно сучасні питання, що представляють інтерес для масового читача: політика, філософія, економіка, мораль і моральність, право і т.д. Найбільш близькими за специфікою творчості до публіцистики є журналістика і критика.
Жанри публіцистики, журналістики, критики часто ідентичні. Це стаття, цикл статей, замітка, нарис.
Журналіст, критик, публіцист часто виступають в одній особі, і межі між цими видами літератури досить рухливі: так, журнальна стаття може бути критико-публіцістіче-ської. Досить звичайна справа – виступ письменників у ролі публіцистів, хоча часто публіцистичний твір не є художнім: воно грунтується на реальних фактах дійсності. Цілі у письменника і публіциста найчастіше близькі (обидва можуть сприяти вирішенню східних політичних, моральних задач), але кошти при цьому різні.

...
ПОДІЛИТИСЯ: