Лірика і її види

Лірика – один із трьох (поряд з епосом і драмою) основних літературних родів, предмет відображення якого – внутрішній світ, власне “я” поета. На відміну від епосу лірика найчастіше безсюжетні (Не подієва), на відміну від драми – суб’єктивна. У ліриці будь-яке явище і подія життя, здатні впливати на духовний світ людини, відтворюються у формі суб’єктивного, безпосереднього переживання, тобто цілісного індивідуального прояви особистості поета, певного стану його характеру. “Самовираження” (“саморозкриття”) поета, не втрачаючи своєї індивідуальності та автобіографічності, знаходить в ліриці завдяки масштабності і глибині особистості автора загальнолюдське значення; цього роду літератури доступна вся повнота вираження найскладніших проблем буття. Вірш А.С. Пушкіна “… Знову я відвідав …” не зводиться до опису сільської природи. В основі його лежить узагальнена художня ідея, глибока філософська думка про безперервному процесі оновлення життя, в якому нове приходить на зміну ушедшему, продовжуючи його.
Кожна пора виробляє свої поетичні формули, конкретні суспільно-історичні умови створюють свої форми вираження ліричного образу, і для історично вірного прочитання ліричного твору необхідно знання тієї чи іншої епохи, її культурно-історичної своєрідності.
Форми вираження переживань, думок ліричного суб’єкта. Це може бути внутрішній монолог, роздум наодинці з собою (“Я помню чудное мгновенье …” А.С. Пушкіна, “Про доблесті, про подвиги, про славу …” А. А Блоку); монолог від імені введеного в текст персонажа (“Бородіно” М.Ю. Лермонтова); звернення до певної особи (у різному стильовому оформленні), що дозволяє створити враження безпосереднього відгуку на якесь явище життя (“Зимовий ранок” А.С. Пушкіна, “Прозаседавшиеся” В.В. Маяковського); звернення до природи, що допомагає розкрити єдність душевного світу ліричного героя та світу природи (“До моря” А С. Пушкіна, “Ліс” А.В. Кольцова, “В саду” А.А. Фета). У ліричних творах, в основі яких лежать гострі конфлікти, поет виражає себе в пристрасному суперечці з часом, друзями і ворогами, з самим собою (“Поет і громадянин” Н.А. Некрасова). З точки зору тематики лірика може бути громадянської, філософської, любовної, пейзажної і т.д. Здебільшого ліричні твори многотемность, в одному переживанні поета можуть відбиватися різні мотиви: любові, дружби, патріотичні почуття тощо. (“Пам’яті Добролюбова” Н.А. Некрасова, “Лист до жінки” С.А. Єсеніна, “Підкуплений” Р .І. Різдвяного).
Різноманітні жанри ліричних творів. Переважна форма лірики XIX-XX століть – вірш: написане віршами твір невеликого, порівняно з поемою, обсягу, що дозволяє втілити в слові внутрішнє життя душі в її мінливих і багатосторонніх проявах (іноді в літературі зустрічаються невеликі твори ліричного характеру в прозі, в яких використовуються засоби виразності, властиві віршованій промови: “Вірші у прозі” І.С. Тургенєва). Послання – ліричний жанр у віршованій формі у вигляді листа або звернення до певної особи або групи осіб дружнього, любовного, панегіричного чи сатиричного характеру (“До Чаадаєва”, “Послання в Сибір” А.С. Пушкіна, “Лист матері” С.А . Єсеніна). Елегія – вірш сумного змісту, в якому виражаються мотиви особистих переживань: самотність, розчарування, страждання, тлінність земного буття (“Визнання” Е.А. Баратинського, “Як хмара летюча гряда …” А.С. Пушкіна, “Елегія” Н.А. Некрасова, “Не шкодую, не кличу, не плачу …” С.А. Єсеніна). Сонет – вірш із 14 рядків, що утворюють два чотиривірші і два тривірші. Кожна строфа – свого роду щабель у розвитку єдиної діалектичної думки (“Поетові”, “Мадонна” А.С. Пушкіна, сонети А. А Фета, В. Я. Брюсова, І.В. Северяніна, О. Е. Мандельштама, І .А. Буніна, А.А. Ахматової, Н.С. Гумільова, С. Я. Маршака, А.А. Тарковського, Л.Н. Мартинова, М.А. Дудіна, В.А. Солоухіна, Н.Н . Матвєєвої, Л.Н. Вишеславського, Р.Г. Гамзатова). Епіграма – невеликий вірш, злобно висміював будь-яка особа або суспільне явище (епіграми А.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, І. І. Дмитрієва, Е.А. Баратинського, С.А. Соболевського, B.С. Соловйова, Д.Д. Мінаєва). У радянській поезії жанр епіграми розробляли В.В. Маяковський, Д. Бідний, А.Г. Архангельський, А.І. Безименський, С.Я. Маршак, С.А. Васильєв. Романс – ліричний вірш, розраховане на музичне перекладення. Жанрові ознаки (без суворого дотримання): співуча інтонація, синтаксична простота, завершеність пропозиції в межах строфи (вірші А.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, А.В. Кольцова, Ф.І. Тютчева, А.А. Фета , Н.А. Некрасова, А. К. Толстого, С.А. Єсеніна). Епітафія – надгробний напис (зазвичай у віршах) похвального, пародійного чи сатиричного характеру (епітафії Р. Бернса у перекладі C.Я. Маршака, епітафії А.П. Сумарокова, Н.Ф. Щербини). Станси – невелике елегійний вірш в декількох строфах частіше медитативного (поглиблено роздумуючи), ніж любовного змісту. Жанрові ознаки невизначені. Наприклад, “Брожу я вздовж вулиць галасливих …”, “Станси” (“У надії слави і добра …”) А.С. Пушкіна, “Станси” (“Поглянь, як мій спокійний погляд …”) М.Ю. Лермонтова, “Станси” (“Я про свій талант багато знаю”) С.А. Єсеніна та ін. Еклога – ліричний вірш в оповідної або діалогічній формі, що зображує побутові сільські сценки на тлі природи (еклоги А.П. Сумарокова, В.І. Панаева). Мадригал – невелике за обсягом вірш-комплімент, частіше любовно-ліричного змісту (зустрічається у М. М. Карамзіна, К.Н. Батюшкова, А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова).
Кожне ліричний твір, який завжди неповторно, несе в собі цілісне світосприйняття поета, розглядається не ізольовано, а в контексті всієї творчості художника. Ліричний твір можна аналізувати небудь цілісно – в єдності форми і змісту, – спостерігаючи за рухом авторського переживання, ліричних роздумів поета від початку до кінця вірша, або об’єднати ряд творів тематично, зупиняючись на стрижневих ідеях, переживаннях, розкритих в них (любовна лірика А. С. Пушкіна, тема поета і поезії у творчості М.Ю. Лермонтова, Н.А. Некрасова, В.В. Маяковського, образ Батьківщини у творах С.А. Єсеніна).
Слід відмовитися від аналізу вірші по частинах і від так званих питань за змістом. Не можна також зводити роботу до формального переліку образотворчих засобів мови, вирваних з контексту. Необхідно проникнути в складну систему зчеплення всіх елементів віршованого тексту, спробувати розкрити те основне почуття-переживання, яким пройнятий вірш, осмислити функції мовних засобів, ідейно-емоційне багатство поетичної мови. Ще В.Г. Бєлінський у статті “Поділ поезії на роди і види” зазначав, що ліричний твір “можна ні переказати, ні розтлумачити, але тільки що можна дати відчути, і то не інакше, як, прочитавши його так, як воно вийшло з-під пера поета ; будучи ж переказано словами або перекладено в прозу, воно перетворюється на потворну і мертву личинку, з якої зараз тільки випурхнула блискуча райдужними квітами метелик “.
Лірика – суб’єктивний рід художньої літератури, на відміну від епосу і драми. Поет ділиться з читачами своїми думками і почуттями, розповідає про свої радощі і печалях, захопленнях і скорботи, викликаних тими чи іншими подіями особистого чи суспільного життя. І в той же час ніякий інший рід літератури не пробуджує такого відповідного почуття, співпереживання у читача – і сучасника, і в наступних поколіннях. Якщо основою композиції епічного або драматичного твору є сюжет, який можна переказати “своїми словами”, ліричний вірш переказати неможливо, в ньому все – “зміст”: послідовність зображення почуття і думки, вибір і розташування слів, повтори слів, фраз, синтаксичних конструкцій, стиль мовлення, поділ на строфи або їх відсутність, співвідношення розподілу потоку мови на вірші і синтаксичного членування, віршований розмір, звукова інструментування, способи римування, характер рими.
Головний засіб створення ліричного образу – мова, поетичне слово. Використання у вірші різних тропів (метафора, уособлення, синекдоха, паралелізм, гіпербола, епітет) розширює зміст ліричного висловлювання. Слово у вірші багатозначне. У віршованому контексті слово набуває як би додаткові смислові та емоційні відтінки. Завдяки своїм внутрішнім зв’язкам (ритмічним, синтаксичним, звуковим, інтонаційним) слово у віршованій мови стає ємним, ущільненим, емоційно забарвленим, максимально виразним. Воно має тенденцію до узагальнення, символіці. Виділення слова, особливо значного в розкритті образного змісту вірша, в поетичному тексті здійснюється різними способами (інверсія, перенесення, повтори, анафора, контраст). Наприклад, у вірші “Я вас любив: любов ще, можливо …” А.С. Пушкіна лейтмотив твору створюється ключовими словами “любив” (повторюється тричі), “любов”, “улюбленої”.
Багато ліричні висловлювання тяжіють до афористичності, що робить їх крилатими подібно прислів’ям. Такі ліричні фрази стають ходячими, заучуються напам’ять, використовуються стосовно до певного настрою думок і душевному стану людини. В крилатих рядках російської поезії як би сфокусовані найбільш гострі, полемічні проблеми нашої дійсності на різних історичних етапах. Крилата рядок – один з першоелементів щирої поезії. Ось деякі приклади: “Так тільки віз і нині там!” (І.А. Крилов. “Лебідь, Щука і Рак”); “Послухай! бреши, та знай же міру “(А.С. Грибоєдов.” Горе від розуму “); “Куди ж нам плисти?” (А.С. Пушкін. “Осінь”); “Дивлюся на майбутність нерішучістю, дивлюся на минуле з тугою …” (М.Ю. Лермонтов); “Ось приїде пан – пан нас розсудить” (Н.А. Некрасов. “Забута село”); “Нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться” (Ф.І. Тютчев); “Щоб словам було тісно, ??думкам – просторо” (Н.А: Некрасов. “Наслідування Шиллеру”); “І вічний бій! Спокій нам тільки сниться “(А.А. Блок.” На полі Куликовому “); “Обличчям до обличчя обличчя не побачити. Велике бачиться на відстані “(С.А. Єсенін.” Лист до жінки “); “… Не заради слави, заради життя на землі” (А.Т. Твардовський. “Василь Тьоркін”).

...
ПОДІЛИТИСЯ: