Аналіз віршів Лермонтова «Як часто строкатою натовпом оточений» і «Молитва»

Однією з головних тем у творчості М.Ю. Лермонтова є ставлення поета до оточуючих його людей і, навпаки, сприйняття самого поета суспільством. Тут він продовжує традицію, задану в кінці творчості Пушкіним в темі поета і поезії, тобто вважає, що поет не потрібен суспільству, що він повинен творити виключно для самого себе.

Аналіз вірша «Як часто, строкатою юрбою оточений…»
Прикладом такого ставлення до суспільства є вірш «Як часто, строкатою юрбою оточений…» , написане після новорічного балу в Дворянських зборах в 1840 році.

У цьому вірші поет говорить про те, що він відчуває себе самотнім серед завсідників світських салонів. Він зневажає їх, вважаючи, що керує їхнім життям виключно поняття про пристойність і хорошому тоні, а не щирі почуття. Маскарад, як вважає Лермонтов, це завжди брехня. Відпочити від подібної фальші він може, тільки занурившись у спогади про дитинство.

Саме на тлі цих світлих спогадів його конфлікт з суспільством виглядає особливо яскравим. Лермонтов не може примиритися з тією фальшю і духовної злиднями, що панує у вищому світі, він бунтує проти них. І, як наслідок, вважає, що таким людям зовсім не потрібний поет- проповідник, оскільки вони все одно не зможуть оцінити його творчості по достоїнству.

Але саме цей поетичний дар, який дається зверху, і дозволяє йому відкрито виступати проти суспільства, в якому присутні і царські особи. Після публікації цей вірш викликало гнів і самого імператора Миколи I, і графа Бенкендорфа.

Аналіз вірша «Молитва»
Про призначення поета і поезії Лермонтов почав міркувати ще в юнацькі роки. У вірші «Молитва» він говорить про трагічну долю поета: творити його змушують земні гріхи і спокуси, і він не в силах боротися з творчою стихією.

Допомогти йому в цьому може тільки сам бог, який повинен направити поета на вірний шлях, щоб він якомога більш повно втілив у життя свій потенціал. Лермонтов спілкується до бога, перераховуючи свої гріхи і просячи за них вибачення.

Головний гріх будь-якого поета, на його думку, – те, що при зануренні у творчість він так захоплюється, що забуває про бога і пропускає час молитви. Однак Господь повинен зрозуміти це, адже тільки шляхом постійного творчості душа поета може врятуватися від мук, які завдає їй невисловлене.

Самостійно відмовитися від необхідності писати вірші він не може: це дар йому – від бога, значить, тільки бог і може його забрати. А інакше земний світ так і залишиться занадто тісним для поета.

Посилання на основну публікацію