Сутність кризи і її прояви

Складність і трагізм пережитих України змін роблять виключно актуальною проблему осмислення нинішнього соціокультурного кризи. Гостроти проблеми не знімає знання про те, що теорія і практика культурного розвитку показує, що криза є необхідним і закономірним етапом у розвитку сучасної культури, її динаміка являє собою безперервний процес дестабілізації і досягнення нового рівня стабільності, архаїзації та оновлення, неузгодженості та гармонізації соціального та культурного світів. Можна говорити про настання «ери криз», пов’язаних з прискоренням соціокультурного розвитку, все ускладнюється диференціацією різних сфер життя суспільства. У результаті втрачається тотожність людини з самим собою і єдність культури.
Відчуття чужості і абсурдності подій пронизують індивідуальна свідомість людини в епоху соціокультурних катаклізмів. Індивід як би залишає свій «будинок», де все зрозуміло і знайоме, і раптово опиняється в чужій «культурній країні». З одного боку, це змушує людину замислюватися про ту культуру, яка була звична, не помічають у старому суспільстві. «Стара культура» була настільки природна, що людина приймав її норми, цінності і правила поведінки, не усвідомлюючи цього, а різкі зміни в соціокультурному середовищі змушують чіткіше усвідомлювати ті культурні норми і цінності, які відходять у минуле, порівнювати їх з новими, виникаючими безпосередньо і спонтанним чином.
З іншого боку, зіткнення двох систем цінностей, старої і нової, веде до виникнення явища, яке в культурантропологии називають «культурний шок». Сутність його полягає в гострому конфлікті старих і нових цінностей, орієнтацій та ідеалів, норм поведінки на рівні індивідуальної свідомості, коли людина втрачає орієнтири свого буття.
Величезні маси населення, викинуті з активної соціальної діяльності, виявляються на узбіччі життя. Наприклад, культуролог, критик і перекладач Б.В. Дубін так характеризує перебудовний період російської історії: «Ми як би емігрували з СРСР до Росії, багатьом з цим важко змиритися». Люди усвідомлюють свою чужорідність новій культурі і опиняються емігрантами у власній країні.
Як можна реагувати на подібну ситуацію?
По-перше, можлива добровільна самоізоляція від процесів, створення своєрідного культурного гетто, живе за законами і на основі культурних цінностей старої соціальності.
По-друге, можлива часткова асиміляція, в ході якої відбувається своєрідний розрив життєвих сфер індивіда. Людина жертвує своїми ідеалами і переконаннями заради успішної діяльності в тій чи іншій сфері життя. Так, на роботі він вписується в чужу йому систему норм і правил поведінки, а в сім’ї, у відносинах з друзями або в релігійній сфері віддає данину своєму істинному Я.
Нарешті, можливий і варіант повної пристосовності, асиміляції, коли людина повністю приймає нові правила гри, відмовляється від свого минулого, пориває з колишньою соціальністю.
У будь-якому випадку виникає проблема «житія в кризі», відношення до кризи як до непереборне, природному елементу процесу оновлення суспільства, людини і культури. Конкретні форми такого «житія» визначаються у зв’язку з різними фазами його динаміки, видами рассогласованности соціального і культурного. Така дисгармонія, дисбаланс соціального і культурного реалізуються у трьох основних сферах:
1) на рівні суспільства – як суперечність між його соціальними і культурними підсистемами;
2) на рівні взаємодії людини, суб’єкта культурно-історичного процесу, і суспільства – як заперечення індивідом деградуючого світу соціуму та культури;
3) на рівні особистості, внутрішній світ якої містить установку на власну внутрішню, духовну «анормальность», «недобудованих» у відношенні з світом абсолютних культурних цінностей, а зовнішнє буття, соціокультурний статус особистості оцінюється в якості збиткового і підлягає зміні.

Посилання на основну публікацію