Особливості розвитку давньогрецької скульптури

Це дослідження починаємо з осмислення особливостей античної скульптури, бо саме цей тип образотворчого мистецтва, що є найбільш пластичним у зверненні до анатомічності зображення людського тіла, якнайвиразніше демонструє зміну перспективи осягнення Всесвіту і нового статусу людини в ньому — трампліну гуманістичної традиції європейської культури. Мабуть, найбільш влучно про цю тенденцію сказав Софокл:

Дивних багато у світі див, найдивніше з них —

Людина, яка борознить океан…

Вона господар давньої землі, її волі скоряється

Безсмертна мати богів…

Вона володар усього живого…

І думки, як вітер, швидкої,

І мови навчивсь чоловік

Звичаїв громадських пильнує здавна…

Нема нічого недосяжного для неї…

Нині в дослідників не викликає сумніву той факт, що ще за мікенської доби у стародавній Греції рельєфні зображення передували появі статуарної скульптури. Про їх існування згадує Гомер (рельєфні стрічки на щиті Ахілла) та Гесіод (щит Геракла). Крізь товщу століть до наших днів дійшли могильні плити зі Спарти, що мають рельєфні зображення, авторські роботи надмогильних рельєфів скульптора Аристокла.

У давньогрецькому мистецтві архаїчного періоду, в тому числі в скульптурі, сформувалися дві школи: дорична та іонічна. Вони отримали свою назву за місцем походження і назвою тих племен, які зробили найбільший внесок у їх розвиток. Дорійці більше звертали увагу на зображення мужньої, сильної людини. Іонійці тяжіли до пластичності, більшої округлості, жіночності та декоративності. Як для першої, так і для другої школи характерним було скульптурне зображення оголеної чоловічої фігури та задрапованої у численні складки одягу жіночої, що не було характерно для скульптури стародавнього Сходу (Єгипту, Месопотамії). Річ у тому, що, на відміну від східних традицій та канонів, які визначали сакральну функцію скульптури (скульптура як ідол, або замінник тіла за сутністю — “ушебті”), давньогрецька скульптура народилася, так би мовити, на стадіонах. Близько 700 р. до н.е. усі гімнастичні вправи там виконували виключно чоловіки, які були оголені, і митці завжди мали нагоду бачити тіло атлетичної будови, що постійно перебувало в русі. Мабуть, не випадково, що переможців олімпійських змагань у Греції не лише всенародно прославляли, але й створювали їх скульптурні образи.

Спроба передати пластичність та динамічність тіла давньогрецьким скульпторам вдалася не одразу. Перші архаїчні скульптури були статичними і багато в чому нагадували давньоєгипетські образи, які (не виключено) могли деякий час бути зразками для наслідування. Здебільшого греки зображували своїх богів та епічних героїв у тому віці, коли людина сповнена фізичних і духовних сил (час “акме “). Скульптурне зображення молодого атлета називали куросом, або апол-лоном (мал. 40), а жіночі скульптурні зображення — корою (від грецького слова “кора”, тобто діва) (мал. 41).

Спочатку скульптори для своєї роботи використовували дерево. За легендою першим скульптором, що в дерев’яний стовп вдихнув життя, відокремивши від тулуба руки та ноги, був легендарний Дедал. Дещо пізніше активно почали використовувати вапняк, бронзу і, нарешті, на кінець VII ст. до н.е., — мармур. Технологія роботи з бронзою вимагала від майстра спочатку вибивати молотком фрагменти бронзової фігури на дереві, а вже потім скріплювати їх спеціальними заклепками в єдине ціле. Лише в кінці VI ст. до н.е. Главк із Хіосу віднайшов техніку паяння, а в V ст. до н.е. Феодор почав використовувати литу бронзу.

Давньогрецька скульптура VII-VI ст. до н.е. створювалась за принципом фронтальності зображення, за яким ніс, грудна кістка та пупок мали знаходитися на одній лінії. Нерухома (статична) скульптура демонструвала людську фігуру з опущеними, дещо зігнутими в ліктях руками, кисті яких були стиснуті в кулаки, ліва нога трохи висунута вперед. Обличчя скульптури фіксувало дещо неприродну (архаїчну) посмішку із широко відкритими очима та дивною, як для нашого сучасника, зачіскою. До яскравих скульптурних зразків цього періоду відносять Аполлона Тенейського та Геру Самофракійську.

Іонічну школу, яка розвивалася і на острові Хіос, достойно представив Ар-херм. Йому вдалося створити образ Ніки Делоської, яка мовби летить. Не менш відомими були й роботи Антенора (VI ст. до н.е.) — автора легендарних бронзових статуй тираноборців. В епоху греко-перських воєн своїми скульптурами прославилися Калон та Онат з Егіни. Матеріалом була бронза або пароський мармур. Зі списку найбільш шанованих особливо виділяються скульптури Аполлона, фігури Геракла ma Афіни із фронтонів Егінського храму. У середині VI ст. до н.е. своїми скульптурами славилася сикилонська школа, представниками якої були Канах та Агеланд.

Суттєві зміни в давньогрецькій скульптурі відбуваються за класичного періоду. Починаючи з V ст. до н.е. творчість майстрів підпорядковується принципу калокагафії (від грецьких слів: “kalos” — прекрасний та “agathos” — добрий), тобто гармонійного поєднання зовнішніх (фізичних) та внутрішніх (духовних) якостей людини. Скульптури стають більш реалістичними, анатомічно виваженими, скульпторам вдається передати динаміку тіла. Усе більше звертає на себе увагу образ людини, яка або зображена в русі (яскравим зразком тому може бути “Дискобол ” Мирона), або втілює здатність до героїчного вчинку (прикладом може бути “Дорифор-Списоносець “Поліклета). Спокій — це лише момент руху. Обов’язком митця стає прославлення та виховання людини-переможця. Якщо раніше зображувалося лише анатомічно правильно складене тіло, то в новаторів воно представлене в момент найбільшої напруги сил.

Найвищого злету афінська скульптурна школа досягла у так званий золотий вік за часів Перикла, і її успіх безпосередньо пов’язаний з діяльністю скульптора Фідія. Спочатку Фідій, як і його брат, був живописцем, проте став відомим в античному світі як неперевершений майстер різця та скульптор. Деякий час він працював і вчився у майстерні Гегія, а коли до нього прийшла слава, створив власну школу з талановитих учнів, серед яких особливо виділяються Агоракріт та Алкамен. Спадщина, яку залишив Фідій, вражає своєю масштабністю та величчю духу античного генія і до сьогодні. Серед найбільш відомих його робіт є статуї Афіни Промахос зі щитом та списом, що розміщувалася на агорі між Пропілеями та Парфеноном, Афіни-Лемніянки (447 р. до н.е.), Афіни-Парфенос (438 р. до н.е.); остання заслуговує на особливу увагу. Скульптура заввишки 12 або 13 метрів була виконана з дерева. На цю основу тоненькими пластинами було накладено золото (близько 2000 кг) та слонова кістка. Усе це без особливих зусиль знімалося і клалося на своє місце після того, як його чистили. Проте справньою вершиною творчості Фідія (мал. 42) вважається 14-метрова скульптура Зевса Олімпійського (432 р. до н.е.), яку він готував на замовлення, приурочене до відкриття 87-ї олімпіади. Зевса було зображено на троні. У правій руці він тримав богиню Ніку, а в лівій — скіпетр, прикрашений дорогоцінним камінням.

Своєрідним підсумком роздумів над каноном давньогрецької скульптури став знаменитий мистецький трактат Поліклета із Аргоса, відомий під назвою “Канон” (серед. V ст. до н.е.). Саме Поліклет створює ідеальний художній образ атлета, в якого, згідно з розрахунками, голова має відповідати 1 /7 від зросту людини, обличчя та долоні мають бути у співвідношенні 1:10, а ступня — 1:6. Ці теоретичні розрахунки Поліклет втілив у власних скульптурних роботах і насамперед у “Діадумені” — атлеті з пов’язкою (420 р. до н.е.) та в “Пораненій амазонці “.

Із середини IV ст. до н.е. у Греції відбуваються суттєві зміни на політичній арені, що були безпосе-I “”” редньо пов’язані з іменами Пилипа та Олександра Македонських. Вплив східних тенденцій, що визначив подальший характер давньогрецької культури, відомої під назвою “еллінізм”, позначився і на скульптурі. Суворий та героїчний стиль з часом поступається місцем трагічному надлому гармонічної довершеності. У скульпторів з’являється підвищена зацікавленість внутрішній світом людини, її емоціями та пристрастями. На цій ниві працював Пракситель — автор знаменитої статуї Гермеса (330 р. до н.е.), “Афродіти Кнідської” (першого образу оголеної жіночої скульптури), скульптури “Сатир, що відпочиває”. Прославилися своїми скульптурами у спробі зафіксувати і виразити страждання, сум, задумливість або споглядання й учасники створення рельєфного фризу для Галікарнакського мавзолею — Скопас, Тимофій та Леохар. Почесне місце у списку талановитих майстрів різця посідають Лісіпп (автор скульптури “Кулачний боєць “) та авторський колектив скульптурної групи “Лакоон ” (40-25 р. до н.е.) — Агесандр, Афінодор і Полідор.

ПОДІЛИТИСЯ: