Механізм взаємодії культури і суспільства

У повсякденній свідомості поняття «культура» і «суспільство» часто розглядаються як синоніми. Але в теоретичному плані можна і потрібно говорити про те, що культура і суспільство перебувають один з одним у відношенні не тільки збіги, але і відмінності, яке, однак, не може розглядатися як жорстке розділення культурного і суспільного.
Як було сказано раніше, так званий діяльнісний підхід розглядає культуру як спосіб діяльності того чи іншого суб’єкта суспільної цілісності, як технологію цієї суб’єктної діяльності.
Що ж стосується поняття «суспільство», то у всіх його трактуваннях є загальна ідея: суспільство не просто складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків і відносин, в яких вони знаходяться один з одним, є деяка цілісна система, в якій вони об’єднані сукупністю зв’язків (відносин). Саме дія людей і утворює суспільне життя, воно і створює суспільство як якийсь живий організм (органічне ціле).
У світлі сказаного можна по-різному інтерпретувати ставлення суспільства і культури. Так, за М.С. Кагана, культура – продукт діяльності суспільства, а суспільство – суб’єкт цієї діяльності, або (за Е. Маркаряну) культура є функція суспільства. Згідно В.Є. Давидовичу, культура – спосіб діяльності людей, а суспільні відносини – поле для цієї діяльності. Таке розуміння допомагає усвідомити, як саме пов’язані суспільство (суспільні відносини) і культура (спосіб діяльності). Суспільні відносини – це підстави, а культура – обгрунтоване.
Товариство створює поле для людської дії, обумовлює кордону і певною мірою задає характер і способи дій. Культура і суспільство не співвідносяться як частина і ціле, а взаємопроникають.
По суті справи можна говорити про двох планах розгляду життя людей. Перший – «суспільний» – це її аналіз з боку способів об’єднання індивідів у цілісність, створення моделі їх єднання. Інший план – «культурний» – це бачення життя людської виходячи з того, як саме люди діють, що творять і передають від покоління до покоління.
Підхід В.Є. Давидовича дозволяє відповісти ще на два питання.
Перший з них: що саме визначає, обґрунтовує спосіб людської діяльності? І відповідаємо: виріс у ході власної історії конкретний вигляд готівкового суспільства (особистості, «середовища», характеру соціальної структури, регіону, країни, континенту, усього людства). Успадкована діяльність разом з індивідуальної та групової природного детерминацией характеризує вигляд і форми готівкової культури людини.
Друге питання – в яких сферах і в якій мірі специфічно виявляється культура? І тут ми бачимо наявність віяла культурних феноменів. Є культура економічна, політична, правова, моральна, наукова, релігійна, екологічна, педагогічна та інші форми, зумовлені специфікою того сегмента суспільного життя, в якому вона функціонує.
У іншому ракурсі виявляється входження культури в суспільну горизонталь, у власне соціальну структуру. Тут виникає питання про суб’єкта діяльності: «Хто діє?», Т. Е. Вже не де, не в якій сфері і не як діє, а хто.
У цілісному організмі суспільства існують окремі (горизонтальні) підсистеми, соціально-історичні спільності різного типу. Їх наявність і взаємодія характеризують виникнення і розвиток власне соціальної структури. З цих позицій соціальний суб’єкт постає у вигляді групи (спільноти) людей, що об’єднуються об’єктивними властивостями і зв’язками в якісно певне соціальне утворення. Треба відзначити, що суб’єктами соціальної спільності виступають не тільки спільності (класи, етноси, субетнос, професійні групи, покоління і т. Д.), Але й установи, організації, об’єднання (держави, партії, союзи, комерційні групи і т. П. ).
У світлі сказаного виникає питання про так званих соціальних інститутах культури – високоорганізованих системах, що володіють стійкою структурою, міцною інтеграцією своїх елементів, гнучкістю і динамічністю, що забезпечують виконання культурою всіх своїх функцій. У плані діяльнісної концепції культури її соціальні інститути похідні від організованої структури різних видів діяльності, виступають як елементи соціальної структури, призначені для впорядкування спільного життя людей у ​​суспільстві.
У вузькому сенсі соціальні інститути культури організовують і регулюють власне духовне середовище діяльності людини – систему освіти, наукової роботи, художньої творчості, релігійне життя, а також інформаційні потоки. У широкому сенсі соціальні інститути культури виступають як засобу забезпечення ефективності людино-творчої культурної діяльності у всіх сферах життя суспільства, включаючи політичні установи, економічні, соціальні, військові та інші соціальні інститути.
У світлі сказаного основна відмінність між культурою і суспільством полягає в тому, що соціальні інститути (економічна і насамперед політична система) існують незалежно від індивідуальної рефлексії (осмислення індивідом свого суб’єктивного ставлення до соціальним нормам і інститутам), вони приймаються як даність, як загальноприйняті правила ігри, яким необхідно слідувати і відступу яких караються суспільством і державою.
У культурі ж досягаються реально результати людської діяльності співвідносяться з прийнятої індивідом шкалою цінностей (слава, почесті, багатство і т. Д.). Якщо ми звертаємося не до соціальному, а до індивідуального (культурному), то виявляємо, що досягаються ним результати знаходять значимість не самі по собі, а як власні, внутрішні (рефлексивні) якості та умови подальшого розвитку індивіда.
Обгрунтування певної моделі підсумкових відносин культури і суспільства вимагає врахування особистісного характеру відтворення культурних цінностей. Особистісно-утворюючий фактор культури робить необхідним вивчення як соціального життя, так і особливої ​​області культурної творчості, яка надає визначальний вплив на соціум. В умовах усвідомлення пріоритету культурних цінностей як людино-творчих культурні досягнення повертаються в суспільство по каналах освіти, виховання, мистецтва та ін. Культура відкриває шлях, і вона ж робить можливим саме існування суспільства. Встановити відмінність між культурою і суспільством доцільно в області культурної динаміки, культурного самовизначення особистості, що забезпечує можливість соціальної ідентифікації.
Важливо розрізняти способи впливу культури і суспільства на людину і способи адаптації людини (індивіда) до них. Внутрішнє життя людини не заповнюється соціальними вимогами і регулятивами. Вони не можуть здійснювати тотальний контроль за пристрастями, цінностями й інтересами особистості. Форми соціальної регуляції приймаються як даність, як певні правила гри, прийняті всіма членами суспільства і необхідні індивіду для того, щоб зайняти місце в соціальній ієрархії. Але для того, щоб відповідати соціальним вимогам, необхідні культурні фактори, які представляють собою особистісне завоювання і оформляють культурний світ людини.
Досягнення особистості й здобувалася нею навички розглядаються в культурі як частина власного Я, піддаються переосмисленню і співвідношенню зі світом цінностей, що формують культурний космос індивіда, т. Е. Культура формується на рефлексивної основі, вимагає роздумів і самосвідомості особистості. Суспільство як стабільна соціальна система зберігається в тій мірі, в якій відтворюються культурні фактори, що дозволяють зберегти його як систему відносин між індивідами.
Отже, при розгляді питання «культура і суспільство» можна виділити два аспекти, якщо виходити з того, що визначення культури є визначення того ж кола явищ, що і визначення суспільства, але під кутом зору узагальнення технологічного статусу діяльності.
У першому аспекті культура виступає як характеристика руху суспільства, способу його функціонування, технологічності. Коротше кажучи, культура є суспільство з погляду технологічності його способу життя, а суспільство є суб’єкт культурної діяльності.
Другий аспект розглядає як предмета культури все суспільство в цілому, але з боку його здатності виробляти самої людини як розвивається, соціальне, творча істота; тим самим культура виділяє в суспільстві «людський» аспект і в цьому сенсі виступає як характеристика суспільства і його розвитку з погляду активного творчого участі в цьому процесі суспільного індивіда. Говорячи словами К. Маркса, культура виступає як виробництво людини як можливо більш цілісного і універсального продукту суспільства. Тим самим змістом культурного процесу виступає розвиток самої людини в якості громадського суб’єкта діяльності. Суспільні відносини виявляються показником, критерієм розвитку людини, а значить і його культури, при цьому саме відносини між індивідами і групами індивідів розглядаються в якості суб’єктів діяльності. У цьому сенсі дані відносини утворюють «субстанцію» культури в тій мірі, в якій вони реально розкриваються як «людські стосунки».

Посилання на основну публікацію