Культура Відродження

Епоха Відродження – це період з XIV по XVI ст. культурний розвиток країн Західної та Центральної Європи, перехідна епоха від Середньовіччя до Нового часу. Час, коли народжувався нова людина, поступово опановує науку самоповаги, коли формувалося нове суспільну свідомість.
Діячі цієї епохи в Італії вважали себе продовжувачами штучно перерваної античної історії, що і відбилося в терміні Renaissance (Відродження), введеному Джорджо Вазарі (1511-1574), флорентійським живописцем і істориком мистецтва, для позначення періоду італійського мистецтва з 1250-1550 рр. як часу відродження ідеалів Античності. Зв’язок Відродження і Античності – окрема проблема в історії культури. Середні століття також зверталися до давнини: в творах отців церкви відчувався вплив давньогрецької філософії, були відомі давньогрецькі літературні та філософські твори (в латинському або арабською перекладах), залишалися сильні державні традиції, наприклад, була актуальна ідея безперервності імперії.
Особливо серйозно зв’язок Середньовіччя з Античністю (і пізньої, і класичної) вивчається в ХХ ст. Так, ряд дослідників вважає, що на Середні століття справила особливий вплив пізня Античність [62], зокрема живопис християнських катакомб, яка принципово відрізняється від класичного грецького мистецтва, і філософія Гребля (204 / 205-270), що увібрала в себе шукання багатьох античних класичних філософських шкіл, але стала вже складовою частиною пізньоантичної культури. Гребель відводив мистецтву іншу роль, ніж його далекий попередник Платон, для нього мистецтво вже не було «тінню тіней», і він вважав гідним відображати земну красу, так як вона є відображенням краси небесної – трансцендентної. Гребель, по суті, закликав до символічності в зображенні, що пізніше утвердилося в середньовічній живопису.
Разом з тим вчені-історики визнавали і вплив античної класики на культуру і мистецтво середніх віків. Про це писав зокрема Жан Адемар в книзі «Античні впливу в середньовічному мистецтві Франції» (1939) [63], і він же не випадково вводить поняття «середньовічний ренесанс».
Специфіка зв’язку Відродження і античності стала глибше усвідомлюватися під впливом зміни погляду на співвідношення Ренесансу та середніх віків. Спочатку ці епохи протиставлялися один одному. Термін «середні віки» [64] виник саме в епоху італійського Ренесансу, явно висловлюючи зневажливе ставлення гуманістів до попередньої епохи. Відродженцями як би підкреслювали її проміжний характер, протиставляючи Середньовіччя великої Античності і настільки ж значимого Відродженню. Приблизно в такому ж тоні говорили про середні століття і просвітителі укупі з представниками молодої буржуазії, оскільки в класовій боротьбі з феодалізмом їм треба було остаточно розвінчати епоху панування дворянства і церкви [65]. Кілька «реабілітує» Середньовіччя романтизм, який заявляє про близькість з ним (хоча б самою назвою цього напрямку), і поступово середні віки перестають бути чорним провалом. У цьому зв’язку й епоха Відродження починає сприйматись інакше – не тільки як повна протилежність Середньовіччя, але і як логічний його продовження.
Кардинально змінюється погляд на особливості цих епох після досліджень Якоба Буркхарда [66]. У 1860 році він дав найбільш продуктивну оцінку італійському Відродженню [67], так як побачив його специфіку в порівнянні з середніми століттями в «новому відкритті світу і людини». Ідеї ​​Буркхарда були надалі розвинені багатьма вченими-гуманітаріями. Так, їх продовжили у ХХ ст. Н.А. Бердяєв [68], П.М. Біціллі [69], А.Ф. Лосєв [70]. Лосєв, наприклад, підкреслював, що людина Середньовіччя усвідомлював себе недосконалим, людина ж Відродження, навпаки, відчув не тільки свою досконалість, але в певному сенсі і богоравенство, пов’язане з процесом творчості. А Бердяєв раніше як раз в цьому побачив витоки неперебутнього трагізму цієї епохи.
Все це разом і дозволяє виявити специфіку зв’язку Відродження з Античністю. Античність в італійському Відродженні була затребувана, але не фрагментарно, як у Середньовіччі, але як єдина стилістично завершена система. Використовуючи спадщина греків і римлян, культура середніх віків ніколи б не могла прийти до думки про проект відродження Античності – занадто різні були релігійні та світоглядні орієнтації цих епох. Античність – епоха язичництва. Середні століття – християнства. А ось «осінь Середньовіччя» зробила цю ідею актуальною, що і сформувало в цей період оригінальну культуру.
Отже, спочатку термін «Відродження» означав повернення до античності. Надалі його зміст еволюціонувало, увібрало емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, поступове охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Епоха Відродження фактично ототожнити з початком епохи гуманізму.

Посилання на основну публікацію