Історично культура склалася як спосіб духовного осмислення дійсності. Вона володіє рядом властивостей, таких, як здатність виробляти, зберігати і передавати духовні цінності різних форм і типів.
Одна з функцій культури (нормативна, або регулятивна, або захисна) є наслідком необхідності підтримувати певні збалансовані відносини людини і навколишнього середовища (природного і соціального), тобто зберігати і відтворювати сукупний духовний досвід людства.
Інша функція (інформаційна) – покликана забезпечувати процес культурної спадкоємності і різні форми історичного прогресу. Вона проявляється в закріпленні результатів соціокультурної діяльності, накопиченні, зберіганні та систематизації інформації, у передачі її з покоління в покоління і збагачення його.
Для вирішення цих завдань в сучасній культурі існують вже інститути культури, які, виникнувши в різних формах і способах духовної діяльності, поступово набули самостійний статус.
Культура являє собою єдиний, неподільний, цілісний організм. Людина, що не замикає себе в окремих ізольованих видах духовної діяльності, здатний досягти більш значних результатів. Особистість, включена в духовні процеси відкритої культури, теж повинна бути відкритою, не кажучи про її самостійність і самодостатності.
Жодна культура не може існувати ізольовано від навколишнього її реальної дійсності, вона обов’язково вступає у взаємодію з об’єктами живої, природною, і неживої, «штучної», природи. Людина, будучи істотою природно-соціальною, будучи соціально-природною.
Він знаходиться в постійній взаємодії зі складною системою «природа – суспільство», і природно, що і культура функціонує на всіх рівнях цієї системи. Ось чому напрямки, функції культури різноманітні, як різноманітна система, хоча внутрішньо вони цілісні і єдині.
На самому ранньому етапі людського буття об’єктом культуротворчого впливу була природа, при цьому вона виступала не тільки в ролі об’єктивної реальності, а й була природною суттю самої людини, на яку також було спрямовано вплив людини.
Людина почала творити «власний світ», перетворюючи природу в місце «свою» існування, в «своє» житло, і таким чином він почав розрив з матір’ю-природою, що породила його. Людині стало тісно, він вирішив піти далі, почав перетворення світу, створив світ культури та соціуму.
Існує точка зору про несумісність природи і культури, про суперечність біологічного і соціального в людині. Але будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що культура неможлива без і поза природи, культура перетворює дане єством природи.
Існує і протилежна точка зору – природоцентризму, що обґрунтовує центральну і основоположну роль природи в розвитку культури і людини.
Як видно, обидві точки зору далекі від гармонізації природи і культури. Безумовно, культура виховує людину так суттєво і глибоко, що можна говорити про формування нового вигляду людини. Ні до культури, ні поза її неможливо поява людини як істоти розумної (і соціального). Але попри те, що сутність людської істоти глибоко пов’язана з сутністю культури, вона не виключає характеристики людини як біологічного виду.
Взаємини людини з природою не зводяться до соціальних. Природа – це не тільки навколишнє середовище у вигляді озер, полів, лісів і т. д. Це ще й прийшла до нього від роду уявлення про природу як про якийсь космос, з його:
- етнічними особливостями;
- віруваннями;
- традиціями тощо.
Культура призначена для того, щоб зв’язувати людини з природою, об’єднувати в цілісний космос природний ландшафт, житло, спосіб добування їжі і самої людини у всіх її національних проявах.
В. І. Вернадський вважав, що «є шляхи позитивного технологічного розвитку цивілізації, пов’язані з дозволом процесів не тільки технологічних і технічних, але в першу чергу з розумінням інтересів вільно мислячого людства». Він писав, що
«перед людством відкривається величезне майбутнє, якщо воно зрозуміє це і не буде вживати свою працю і свій розум на самознищення».
У сучасному світі культура дедалі складно і більш глибоко опосередковує відносини людини і природи, внаслідок чого людина все більше віддаляється від природи. Поступово людина втрачає свій зв’язок з природою, з корінням свого буття, природну опосередкованість свого існування.
Технологізоване буття людини рубежу XX-XXI ст. показало, наскільки в гонитві за надбудовою людини над культурою людство може віддалитися від природи, забувши свою природність, і завдати непоправної шкоди колиски культури – природі. Екологічні проблеми – одне з породжень людської життєдіяльності, його зречення від природи в собі, втрати органічної єдності людини і природи.
Природа – це середа інстинктивного проживання людини, поза якою людина не здатна існувати як біологічний вид. Водночас, істотним і реальним середовищем проживання людини є і культура, яка створює систему свідомої поведінки.
Культура поступово виробляє в якості свого об’єкта ставлення до природи, таким чином, виникає культура екологічної діяльності людини, завдання якої – підняти на новий рівень оцінки відношення природи і людини, ввести знання про ці відносини в систему цінностей культури.
Подолання екологічна культура починається з рівноправних відносин в системі «природа – суспільство», з оптимізації взаємодії природних і соціальних, природних і штучних процесів.