Архітектура Стародавнього Єгипту

Серед особливостей притаманних архітектурі Стародавнього Єгипту слід виділити:

— синтез усіх видів мистецтв за домінувальної ролі архітектури;

— тісний взаємозв’язок архітектури з природою з урахуванням географічних та кліматичних чинників;

— архітектурні споруди проектуються з урахуванням чіткої орієнтації на погребальний культ та ушанування богів і, таким чином, демонструють зорієнто-ваність на релігійний культ та обряд стародавніх єгиптян;

— монументальність;

— канонічність та вишукана декоративність.

Упродовж тисячоліть в архітектурі стародавніх єгиптян сформувалися своєрідна стилістика та принципи будівництва споруд заупокійного (пог-ребіння небіжчиків), сакрального (храмового будівництва) і світського типів.

Споруди заупокійного типу. Перші гробниці датовані часом додинастичного періоду археологи знайшли як на півдні, так і півночі Єгипту. Спочатку небіжчика клали у викопану могилу із зігнутими до живота ногами (поза ембріона). Потім над могилою збирали купу каміння як своєрідний праобраз кургану. Гробниці перших династій було збудовано в Абідосі. Будувались вони з використанням цегли та дерева. Це були гробниці, що мали штучне кам’яне склепіння та спеціальні ніші для погребальних підношень, щоб задовольнити усілякі потреби небіжчика у їжі, предметах побуту, зброї тощо. Цим часом датується і будівництво перших мастаб — специфічної форми заупокійної архітектури, особливістю якої було будівництво над викопаною у кам’янистому ґрунті могилою цегляної споруди з похилими стінами, які із середини було прикрашено барельєфами. Структурно мастаба складалася із трьох частин: склепу, що був зв’язаний підземною шахтою (сердабом) із заупокійною камерою та приміщенням для проголошення молитви за упокій небіжчика. Молитовня, у свою чергу, мала дві частини: сердаб — місце де зберігалося скульптурне зображення небіжчика та, власне, приміщення для молитви. Сердаб та молитовне приміщення розмежовувалися стіною у якій був невеликий отвір призначений для того, щоб душа “ка” небіжчика могла споглядати, хто до неї прийшов на молитву. Збудувати мастабу могли дозволити собі лише заможні єгиптяни. З часом будівництво мастаб досяг-ло такого розмаху, що кладовища почали перетворюватися у справжні міста мертвих з чіткім плануванням де була центральна частина і своєрідні вулиці. Поблизу мастаб знаходились гробниці слуг, яких у ранньому та давньому царстві приносили в жертву заради необхідності прислужувати господарям у потойбічному житті. За час правління III династії велетенські заупокійні міста сформувались в Саккарі, що поблизу Мемфіса, а потім в Гізе.

Перша піраміда, що увійшла до історії як східчаста піраміда засновника III династії фараона Джосера, була збудована видатним архітектором і не менш відомим лікарем-цілителем Імхотепом (мал. ЗО). Вона являє собою прямокутний у своїй основі величний архітектурний комплекс, оточений по периметру двокілометровою стіною і має 10 метрів у висоту. У середині знаходиться сама ступінчаста піраміда та комплекс інших гробниць. Ця гробниця сімейного типу була розрахована як помешкання для вічного спочинку не лише для фараона, але й для його улюбленої дружити і дітей. Надалі традиція будівництва пірамід демонструє тяжіння до планування гробниць окремо для фараона, а поряд для його дружин. Більше того, фараони могли будувати декілька гробниць одночасно і лише одна із них ставала місцем вічного спочинку. Комплекс найбільших пірамід, що увійшли до історії як одне із див світу, був збудований у період IV династії фараонами Хеопсом, Хафром та Менкауром (мал. 31 а, б). Поряд з пірамідами знаходяться два храми. Один храм погребальний, а другий знаходиться поблизу річки Ніл — так званий храм Долини. Храми зв’язані між собою коридором через який проходила ритуальна похоронна процесія. Вона мала символізувати перехід небіжчика із царства земного до царства вічного спочинку. Саме у заупокійному храмі відбувались церемонії, які мали надати фараону безсмертя. Серед трьох пірамід виділяється зведена зодчим Хеміуном піраміда фараона Хеопса висотою понад 146 метрів, складена з 2,3 млн. добре відшліфованих кам’яних глиб. За повідомленням історика Геродота, фараон Хеопс організував небачене для того часу будівництво, змушуючи понад 20 років працювати над її зведенням. Монументальні “будинки вічності”, споруджувані для обожнених фараонів ще за життя, перетворювалися водночас і в символи могутності та величі країни.

Переборюючи швидкоплинність часу, давньоєгипетські піраміди, призначені для поховання муміфікованого тіла фараона, втілювали не стільки ідею могутності влади деспота, скільки ідею безсмертя, подолання конечності й хиткості земного буття. Архітектура давньоєгипетської піраміди виходила з архетипу пагорба, “світової гори”. Космогонічні міфи Єгипту виводили начало світобудови з первісного водного хаосу Нуну, який породив священний пагорб Бенбен, а на нього зійшло сонце в образі птаха Бену. Оскільки у створеному богами світові панував порядок, правильна геометрична форма піраміди якнайкраще відповідала зазначеній світобудовній моделі. Філософія сприйняття смерті як початку вічного існування, як переходу від тимчасового до вічного, від буденного до сакрального, була одним із культуротвірних чинників Стародавнього Єгипту.

Храмова архітектура. Уявлення єгиптян про світ знайшли втілення у релігійному мистецтві і храмовій архітектурі. Ще за доби Давнього Царства виникає форма обеліска як сонячного (солярного) символу (велетенський обеліск був головною частиною відомого нам сонячного храму Єгипту). Вершина обеліска відтворює сакральну єгипетську форму піраміди. Обеліск не зникає з єгипетського храмового зодчества і пізніше, за доби Нового Царства, коли формується сонячний культ Амона-Ра. Обеліски стали розташовувати перед входом у храм, архітектурний простір якого розвивався не вгору (як, скажімо, у більшості християнських або індуїстських храмів), а вглиб. Система відкритих дворів з вівтарями веде у священне приміщення, заглиблене у таємничий присмерк (лише за часів Ехнатона богослужіння відбувалося під відкритим небом, під променями сонця). Внутрішні приміщення храмів розділені колонами, які завершуються капітелями у вигляді лотосів або папіруса. Такими постають славетні храмові комплекси Луксор і Карнак, які за структурою тричастні.

У давньоєгипетському папірусі читаємо: “Існує те, перед чим поступається і байдужість сузір’їв, і вічний плескіт хвиль, — діяння людини, що відбирають у смерті її здобич”. Художній канон і був тим продуктом людського діяння, що “відбирав у смерті її здобич”.

Посилання на основну публікацію