Зовнішня політика Миколи Першого

Хвиля революційних потрясінь 30 — 40-х рр. на Заході закріпила консервативно-охоронні начала в європейській політиці царизму. Спроби відродження Священного союзу, безпосередня боротьба з революційним рухом затвердили за ним образ «жандарма Європи». Якщо польське повстання 1830 — 1831 рр. та відсутність належної підтримки з боку союзників не дозволили Миколі I здійснити введення військ у межі охоплених революціями Франції і Бельгії, в 1849 р. він вдався до відкритої інтервенції з метою придушення революції в Угорщині. Ужаснувшие імператора європейські революції 1848 — 1849 рр. призвели до «похмурого семиріччя» в самій Росії: до межі був посилений цензурний контроль, активізувалася таємна поліція.

«Східне питання» (період успіхів). У другій чверті XIX ст. особливе місце у зовнішній політиці Росії займав «східний питання». Таку умовну назву отримав трудноразрешимый блок міжнародних проблем, обумовлених боротьбою великих держав за розділ сфер впливу на територіях, що належали старіючої Османської імперії, і підйомом тут національно-визвольного руху. Стикаючись безпосередньо з Туреччиною, Росія прагнула убезпечити свої південні рубежі, поширити політичний вплив на близькосхідний і балканський регіони, а також встановити контроль над чорноморськими протоками. Перемогою у російсько-турецькій війні 1828 — 1829 рр., використанням визвольного руху слов’янських та інших народів, дипломатичними маневрами царизм зумів значно посилити свої позиції на Чорному морі і Балканах. Разом з тим із-за загострення відносин з Англією і Францією Росії не вдалося закріпити важливі положення Ункяр-Искелесийско-го договору 1833 р., за яким Туреччина демонструвала готовність закрити Дарданелли для військових суден західноєвропейських країн.

На початку 50-х рр. Микола I готувався завдати Туреччини («хворій людині», за визначенням імператора) рішучий удар. Однак оптимізм влади виявився помилковим, оскільки грунтувався на невірній оцінці розстановки сил на міжнародній арені. Дипломатичні прорахунки обернулися політичною ізоляцією Росії і безпосередньою участю у Східній (Кримській) війні (1853 — 1856) Англії і Франції. Остання почалася з військових дій на Балканах і Кавказі як чергова російсько-турецька зіткнення і ознаменувався перемогою флоту Росії під командуванням П. С. Нахімова в битві при Синопі у листопаді 1853 р. Проте вже в березні 1854 р. на боці Порти виступили Англія і Франція, і ситуація змінилася. Основні військові дії другого періоду Східної війни розгорнулися в Криму. Їх кульмінацією стала героїчна одиннадцатимесячная оборона Севастополя. Англійський і французький флоти намагалися здійснити ряд нападів на російські позиції на Балтиці, на Чорному і Білому морях і на Далекому Сході.

Росія виявилася не в змозі протистояти передовим європейським державам. Законсервувавши країну на феодально-кріпосницькому рівні, самодержавна влада прирекла її на економічну, соціальну, технічну та військову відсталість. За умовами укладеного в березні 1856 р. вкрай важкого Паризького мирного договору Росії заборонялося мати на Чорному морі флот, фортеці і бази. «Кримська пастка» суттєво підірвала престиж Російської імперії на міжнародній арені.

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: