Загальна характеристика німецьких держав

Внутрішні зміни у варварських королівствах

Після розпаду Західної Римської імперії на кілька нових держав з варварськими королями на чолі внутрішній устрій цих держав вже не могло залишатися колишніми, і тому внутрішня історія суспільства і держави у західноєвропейських народів пішла іншим шляхом, ніж у Візантії, де краще могли зберегтися старі установи та закони. Окремі провінції Заходу з романським населенням перетворилися на самостійні королівства, в яких до романського населенню домішалася і німецьке, а імператорська влада перейшла в руки варварських королів. І те, і інше повинне було змінити бути західних провінції, так як германці принесли з собою нові погляди, нові вдачі і звичаї, нові установи, а з іншого боку, і поняття і порядки самих германців, з яким вони прийшли в імперію, теж повинні були зазнати змін. Тому внутрішня історія варварських королівств полягала в боротьбі і взаємній пристосуванні, римських і німецьких почав суспільного і державного життя.

Установи Римської імперії останніх століть

Римська імперія була абсолютною монархією, керованої з центру безумовно зависевшим від уряду чиновництвом. Влада імператора була необмежена: «що приємне імператору, то має силу закону» (quod principi placuit, legis habet vigorem), говорили римські юристи. Близько 300 р імператор Діоклетіан розділив імперію на дієцезії, на чолі яких були поставлені вікарії (імператорські намісники), і які були поділені на провінції з особливими начальниками на чолі (діоцезів було 12, провінції – 101). Населення Римської імперії поділялося на вільних і рабів, але рабство мало-помалу стало поступатися місцем особливому стану, яке відоме під ім’ям колоната. Колони були селяни, що вважалися особисто вільними, але колишні прикріпленими до землі, на якій жили і яку обробляли. У це положення потрапляли, з одного боку, раби, і для них це було поліпшенням побуту, з іншого – вільні робітники й дрібні власники, садившиеся на чужу землю або втрачали свою. Взагалі колонат був переходом від античного рабства до середньовічного кріпосництва. Раби працювали прямо на свого пана і в його ж господарстві, у кріпаків ж було своє господарство, а пану вони тільки платили оброк. Велика частина маєтків, в яких існував колонат, представляла собою велику власність (латифундії). Таким чином, римське суспільство вже в останні часи давньої імперії головним чином складалося, так би мовити, з поміщиків (посессоров) і кріпаків (колонов). Нарешті, характерною особливістю римського побуту було ще зосередження населення в містах.

Побут германців

Германці в епоху свого переселення в межі Римської імперії жили зовсім в інших формах побуту. Найбільш ранні звістки про них ми маємо у римського історика Тацита, що жив в I в. по Р. X., але за триста-чотириста років, протекли від цього часу до заснування варварами своїх королівств в імперії, в самій Німеччині відбулися великі зміни. На початку цього періоду германці ділилися на безліч невеликих племен, що складалися з окремих родів, причому кожне з них мало своє народне зібрання, або віче, в якому могли брати участь всі дорослі чоловіки. На віче вирішувалися всі важливі справи, а менш важливі велися родовими старшинами (principes), на війні ж командували особливі виборні воєводи, або герцоги (duces), яким належала набагато більша влада, ніж родовим старшинам. Родовий побут всередині окремих племен вже знаходився в розкладанні; головним його проявом було лише те, що у випадку вбивства кого-небудь з членів роду всі інші мстилися вбивці або брали з нього виру, т. е. викуп. Між германцями взагалі не було дуже різких станових відмінностей. Рабів було мало, а також було небагато і знатних родів, що мали право лише на отримання більшої віри порівняно з простими вільними. Раби рідко жили в будинку своїх панів, бо звичайно їм давалися в користування ділянки землі, які вони і обробляли за оброк. Особливістю раннього німецького побуту було ще те, що земля вважалася власністю цілого племені, яке розподіляло і перераспределяло її між окремими родинами. Займаючись охотою, скотарством і хліборобством, германці ще не мали міст: вони жили або в окремих хуторах, або дуже невеликими селищами. Перебуваючи в постійній ворожнечі між собою, одні племена нападали на інші і змішувалися одні з іншими, що тільки сприяло розкладання родових союзів, але в той же час вічна війна породжувала інше явище – дружинний побут. Близько військових вождів або взагалі людей, що відрізнялися підприємливістю і хоробрістю, збиралися загони здебільшого з молодих людей, які добровільно надходили під їх начальство, щоб повчитися військовій справі під їх керівництвом, або заради видобутку і слави. Це і були дружини, які брали потім участь і в руйнуванні Римської імперії. Ще при Таціте у деяких, але тільки ще у небагатьох німецьких народцем були і королі (конунги). Занадто часті й тривалі війни робили необхідним існування постійної влади, замість тимчасової влади герцогів, і коли дрібні племена в III в. стали зливатися у великі союзи, то отримала розвиток і королівська влада. Вона, однак, не була ні спадковість, ні необмеженим. Конунги вибиралися довічно звичайно з одного і того ж роду (напр., У франків з роду Меровінгів), і влада їх була обмежена, вічем, яке продовжувало існувати і після злиття дрібних племен у більші народні союзи.

Змішання германців з романським населенням провінцій

Грунтуючись в римських провінціях, германці селилися серед романського населення, якому поступалися своєю чисельністю і нижче якого стояли, і в культурному відношенні. Мало-помалу прибульці звикали говорити мовою тубільного населення і підпорядковувалися взагалі його культурі. Загалом німецьке нашестя не було завоюванням, за яким слід було б звернення переможених в рабство і відібрання у них всіх земель. Германці селилися в імперії більшою частиною в якості її захисників, а їх королі дивилися на себе, як на правителів романського населення за уповноваженням, отриманому від імператора. Поземельна власність залишалася за її колишніми власниками, які повинні були поступатися прибульцям тільки відому її частина. Вільне населення провінції зберігало свою особисту свободу. Деякі варварські королі (особливо Теодорих остготский) навіть свідомо прагнули до того, щоб зберегти колишні порядки в адміністрації, суді, фінансах, але це їм взагалі погано вдавалося; навала супроводжувалося страшним розладом всього римського побуту, Притому у нових панів і не вистачало вміння його підтримувати. Але і в тих випадках, коли германці (як це робили саме лангобарди) навмисне руйнували колишні порядки, їм теж не вдавалося абсолютно їх знищити, так як цьому опиралися самі звичаї, звичаї і звички населення. У нових умовах становище німецьких конунгов зробилося подвійними. По відношенню до германців вони залишалися як і раніше народними вождями з вельми обмеженою владою, але по відношенню до старого населенню провінції вони були наступниками абсолютної влади римських імператорів. Ця двоїстість підтримувалася ще тим, що довгий час колишнє населення судилось за римськими законами, а варвари, – як самі себе називали германці, – за своїми. У них навіть з’явилися записи цих законів, відомі під назвою варварських правд (leges barbarorum), з яких самою древньою була Салічна правда. З цієї «правді» в франкском державі віра за вбитого франка була вдвічі більше віри за вбитого римлянина, і це правило поширилося на королівських дружинників і придворних, за яких платили втричі більше, ніж за звичайних франків і римлян. Зрозуміло, що племінне віче не могло утриматися в колишньому вигляді з утворенням великих королівств в провінціях Римської імперії. Але з іншого боку, і античний міський побут став занепадати за нових умов суспільного життя. Зазначене змішання і взаємодія римських і германських почав особливо відрізняє історію франкської монархії. Навпаки, у англосаксів, які посіли південь Британії, восторжествував чисто німецький побут, так як римські початку були дуже слабкі в цій віддаленій околиці імперії.

Посилання на основну публікацію