Європа в міжвоєнний період

Економіка

У 1920-х рр. в європейських країнах була подолана економічна розруха, припинена післявоєнна інфляція, відновлена ​​стійкість національних валют. Подальший розвиток отримали такі галузі господарства, як автомобільна, електротехнічна, хімічна. В системі міжнародних економічних відносин посилилася роль США.

план Дауеса

Значну роль в стабілізації економік країн-переможниць зіграв план Дауеса, прийнятий в 1924 р За цим планом Німеччина отримала кредити, які дозволили їй не тільки відновити економіку, а й виплачувати репарації. Країни – одержувачі репарацій змогли повернути військові кредити, отримані у США. Однак економічна стабілізація була неміцною. Збереглася низька платоспроможність населення при масовому виробництві товарів. Конкуренція, анархія виробництва, криза збуту товарів невблаганно вели світову економіку до кризи перевиробництва.

Соціальна маргінальність

В результаті прискореної модернізації припинило існування старе традиційне суспільство, це посилювало процеси маргіналізації. Поняття «маргінальність» (від лат. Margo – «край», «межа») характеризує одну з найбільш важких форм кризи ідентичності.

Збільшення ринок робочої сили поповнювався вихідцями з різних верств суспільства. Для багатьох з них це означало крах зрозумілого і знайомого світу, звичного укладу життя. Набутий новий соціальний статус вступав в протиріччя з внутрішніми установками та ідеалами, асоціювався з самотністю, породжував розгубленість. В умах людей, розчарованих і втрачених, знаходила відгук пропаганда «великих ідей», «великих цілей», міфічного образу ворога, яким міг бути народ, країна або окремі політичні діячі.

Вкрай негативний вплив на маргінальні маси надала Перша світова війна. Культ сили, жорстокість, масові вбивства стали сприйматися «людиною маси» як прояв природної сутності людини. Поширення тоталітарної ідеології багато в чому було пов’язане з соціальним замовленням маргінального суспільства.

Політика

Політичний розвиток 1920-х рр. характеризувалося посиленням впливу ліберальних і соціал-демократичних партій, соціальна база яких розширилася за рахунок введення майже у всіх європейських країнах загального виборчого права. Вперше в історії Європи соціал-демократичні партії очолювали уряд або входили до правлячої коаліції з іншими політичними партіями.

У той же час почалося жорстке суперництво між комуністичними партіями, морально і матеріально підтримуваними Радянським Союзом, і соціал-демократами. Компартії згідно з позицією Комінтерну, контрольованого СРСР, характеризували соціал-демократів як «ліве крило фашизму», виступали за встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком. Все це сприяло розколу робітничого руху, його дезорганізації в умовах близької небезпеки фашизму.

Політичний курс на реформування був властивий насамперед країнам з традиційною парламентською системою. Політична стабільність, демократизація і реформи в 1920-х рр. мали місце там, де важливу роль відігравало демократичний рух, де формувався помірно-реформістський центр, який впливає на урядові кола і здатний протистояти радикальним силам. Однак в країнах, тільки що сприйняли демократію, її криза була повсеместен, причому слабкість демократії, її неефективність розумілися не як структурні проблеми держави, політичної свідомості, а як внутрішньо властиві демократії риси. Підсумок у багатьох випадках був однаковий: встановлення тоталітарних або військово-авторитарних режимів.

  • 1919 р. – в Угорщині встановлена ​​диктатура регента адмірала М. Хорті, звання якого подвійно були безглузді: регент без перспективи монархії, адмірал в країні, де немає виходу до моря.
  • 1926 р. – в Польщі затверджена диктатура Ю. Пілсудського.
  • 1932 р. – в Португалії встановлена ​​диктатура А. Саласара.
  • 1934 р. – здійснено авторитарний переворот в Болгарії.
  • 1935 р – в Греції король надав необмежені повноваження генералу І. Метаксас.

Для військово-авторитарних диктатур в міжвоєнний період було характерно: наявність диктатора, часом харизматичної особистості, а також збереження при владі традиційних еліт в армії, державному апараті, церкви. У найбільших європейських країнах – Італії (1922) і Німеччини (1933 г.) – встановилися фашистські режими. Не можна забувати, що і у Франції фашисти мали великі шанси, і лише своєчасні заходи уряду Народного фронту ліквідували цю небезпеку і зберегли демократію. Матеріал з сайту http://wikiwhat.ru

До кінця 1930-х рр. демократичні режими збереглися лише в 13 європейських країнах (6 республік і 7 монархій): Франції, Англії, Бельгії, Голландії, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Чехословаччини, Швейцарії, Ірландії, Ісландії.

ПОДІЛИТИСЯ: