Європа в кінці 19 – початку 20 століття

До 60-70-х років 19 століття в Європі закінчується содрогавший кілька десятиліть період національно-визвольних рухів і революцій. Незважаючи на поразку деяких виступів по всій Європі прокочується хвиля боротьби за усунення феодальних пережитків, національну незалежність. Мир, що настав у країнах Європи,дав поштовх політичному і соціальному розвитку. Особливе місце в державному і громадському житті зайняла буржуазія. Почалася індустріалізація забезпечила вихід з економічної кризи і демографічне зростання населення Європи.

Політичний розвиток країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

До 70-х рр. завершуються національно-визвольні рухи і революції в Західній Європі. Тут склалися буржуазні національні держави у формі конституційних монархій або республік. Став переважати еволюційний характер соціально-політичного розвитку. Формувалася парламентська система на дво – або багатопартійної основі. Парламентська трибуна давала можливість заявити про вимоги й запити широких верств населення. Стверджувалося громадянське суспільство з його знанням принципів права і управління, автономністю мислення.

У політичному житті зростала роль промислової буржуазії, зацікавленої в підтримці сильної держави для охорони її власності. Вона поставила на службу державний апарат, партії, союзи підприємців, інші підсобні організації.

В Англії діяли режим парламентської монархії і двопартійна система. У влади по черзі змінювалися ліберали і консерватори. Посилилися виконавча влада і її адміністративний апарат в особі кабінету міністрів.

У Франції в 1870 р. встановився республіканський лад, однак позиції монархістів ще були сильні. Французька буржуазія, спонукувана демократичними верствами, повела тривалу боротьбу за зміцнення республіки. У 1875 р. була прийнята конституція Третьої республіки, що передбачала створення двопалатного парламенту. Главою держави оголошувався президент, що обирається палатами парламенту. Він володів великими повноваженнями. У боротьбі за утвердження республіки та її демократизацію Франція пережила наприкінці XIX ст. кілька серйозних політичних криз.

У Німеччині в 1871 р. була прийнята конституція, за якою виконавча і частково законодавча влада концентрувалася в руках імператора. Вищим представницьким органом був рейхстаг, який обирається на основі загального виборчого права. Закони, прийняті нижньою палатою парламенту, підлягали затвердженню у верхній палаті і імператором. Він призначав канцлера — союзного міністра, відповідального тільки перед ним. У Пруссії зберігався трехклассный виборчий закон на виборах до місцевого ландтаг.

В Італії утвердилася буржуазна монархія. Законодавча влада належала королю і парламенту, який складався з сенату і палати представників. Король призначав і зміщував вищих посадових осіб держави, мав право розпуску парламенту. Виборче право отримав вкрай вузький шар імущих класів.

Загострення соціальних суперечностей, зростання масового руху змусили правлячі кола багатьох західних країн піти на демократизацію політичного ладу, головним чином по шляху розширення виборчих прав. В Англії реформа виборчого права 80-х років збільшила кількість виборців в парламент за рахунок дрібної буржуазії і верхівки робітничого класу. Реформа виборчого права в Італії (1882) надала право голосу середнім і навіть дрібним власникам. У Німеччині велася наполеглива боротьба демократичних сил за скасування трикласній виборчої системи в Пруссії.

На початку XX ст. до влади прийшли політики нової формації, усвідомлювали необхідність застосування нових методів керівництва суспільством. Вони приступили до проведення реформ у соціальних відносинах. Буржуазний реформізм проявився головним чином на грунті лібералізму, який захопив у період утвердження індустріального суспільства чільні позиції. Політичні лідери ліберальної орієнтації у Франції (Е. Комб, радикали), Італії (Дж. Джолитти), в Англії (Д. Ллойд Джордж) провели деякі реформи з метою зниження соціальної напруженості. У Німеччині, де лібералізм був слабшим, але відчувалася потреба в реформах, реформізм був реалізований на основі консервативної. Його провідником виступив імперський канцлер Б. фон Бюлов.
Соціальна структура країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

У ході індустріалізації змінювалася соціальна структура європейського суспільства. У результаті з’єднання промислової і банківської діяльності склалася фінансова аристократія, що включала вузьке коло осіб і родин. Вона становила еліту західного суспільства.

Символом могутності у Франції були «200 родин», які контролювали Французький банк. У психології фінансової аристократії перепліталися крайній індивідуалізм і почуття спільності до собі подібних.

Помітну роль у суспільстві відігравали представники старої аристократії. В Англії, Німеччині, Італії і навіть у Франції, де розрив з феодальним минулим стався найбільш радикально, їм був відкритий доступ до влади, бізнесу. З ними прагнули поріднитися вихідці з буржуазних шарів.

Індустріальна епоха створювала умови для підприємництва. Виник досить великий середній клас, який об’єднав буржуазію, чиновництво, інтелігенцію. Це були добре освічені люди, зайняті працею і володіли практичним розумом. Для них інтерес до збагачення поєднувався з інтересом до справи, в якому вони бачили часто сенс свого життя.
Промисловий переворот спричинив формування робочого класу, позбавленого засобів виробництва. Наймані робітники стали основними виробниками матеріальних благ.

Застосування машин створювало умови для використання праці жінок і дітей. Досить високим був розрив в оплаті кваліфікованих і некваліфікованих робітників.
У сільському господарстві більшості західних країн була зайнята значна частина працездатного населення. В Англії селянство практично зникло. Його замінили орендарі та сільськогосподарські робітники. В інших країнах посилилися позиції заможних селян і фермерів, але як і раніше було багато дрібних селян, особливо у Франції.

Демографічні процеси країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

Індустріалізація, збільшення продуктивності сільського господарства створили матеріальні передумови для задоволення потреб людей у продуктах харчування, збільшення чисельності населення. Відбувся «перший демографічний вибух». Населення Європи за XIX ст. збільшилося вдвічі і склало до 1900 р. понад 400 млн осіб. Особливо різко збільшилися темпи зростання населення у другій половині XIX ст., що пояснюється зниженням смертності при високій народжуваності. Успіхи медицини в боротьбі з епідеміями, поліпшення охорони здоров’я сприяли зниженню смертності. В останній третині XIX ст. спостерігався найвищий приріст населення за низькою для того часу смертності і високої народжуваності. Але на рубежі XIX — XX ст. різко позначилася тенденція до зниження народжуваності. У багатьох країнах — Англії, Німеччині, Італії, Іспанії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Скандинавських державах — почалась демографічна революція, що означала зниження народжуваності і смертності, збільшення тривалості життя.

Демографічна революція почалася у Франції, що сталося на століття раніше, ще на рубежі XVIII — XIX ст. Вона безпосередньо пов’язана з перетвореннями, викликаними Великою французькою революцією і наслідками наполеонівських воєн.

Для країн Західної Європи характерні пізні шлюби. Середній вік вступу в шлюб у західних країнах становив наприкінці XIX ст. 25 — 28 років. Складався новий тип сім’ї, в якій спостерігалася практика свідомого регулювання народжуваності, що викликалося соціальним і культурним прогресом. Народжуваність була нижче у імущих класів, середніх верств, вище — у некваліфікованих робітників, у бідних родинах.

Характерною рисою сімейно-шлюбних відносин стало збільшення нестабільності шлюбів. Однак розірвати шлюб в ХІХ ст. можна було лише після тривалої і дорогої процедури, тому домогтися розлучення могли лише представники заможних верств. Шлюб у більшості випадків розривався з ініціативи чоловіків. Із зростанням своєї економічної самостійності жінки стали ініціативнішими при розірванні шлюбу.

Міграції населення країн Європи у кінці 19 – початку 20 століття

XIX ст. вважається століттям масових переселенських рухів. Міграції або переміщення людей викликалися багатьма причинами — економічними, політичними, національними, релігійними.

Багатства надр Нового Світу, земельні простори вимагали робочих рук. Законодавства США, латиноамериканських країн протегували імміграції. Організовувалися призовні пункти, широка мережа заохочувальних товариств з переселення. В 1800 — 1900 рр. з Європи до Америки емігрували 28 млн чоловік. Перше місце за чисельністю мігрантів займала Англія, з якої за ці роки виїхали близько 13 млн осіб. Основне значення переселенських рухів полягало в тому, що вони прискорювали економічний розвиток країн, які мали потребу в припливі робочої сили, приводили до колонізації слабо заселених районів, сприяли залученню різних регіонів в систему світового господарства. При цьому на початку XX ст. суттєво скоротилася міграція з Англії та Німеччини, зате значно зросла з менш розвинених країн — Італії, Балканських країн, Східної Європи. Зросла переселення з розвинених країн в економічно відсталі з метою підпорядкування останніх. Подібний характер носила міграція з Франції в Північну Африку. В цілому ж європейська міграція призвела до заселення багатьох районів Північної та Латинської Америки, Австралії, Океанії.

Урбанізація країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

Швидкий розвиток промислового виробництва тягло за собою урбанізацію, яка означає зосередження населення і економічного життя в містах, зростання міських жителів за рахунок скорочення сільських.

Процес урбанізації розпочався насамперед в Англії і був тісно пов’язаний з індустріалізацією. У середині XIX ст. у містах проживало більше половини населення Англії на початку XX ст. — 2/3 загальної його чисельності. Лондон разом з передмістями налічував понад 7 млн мешканців.

Приплив сільського населення в міста розширював резервну армію праці, створював нові маси споживачів, що стимулювало розвиток масового виробництва. У період з 1880 по 1914 р. 60 млн європейців переселилися з сіл у міста. У 1900 р. нараховувалося 13 міст-мільйонерів.

Урбанізація розвивалася стихійно, безконтрольно, що призводило до поширення різних соціальних хвороб — злочинності, алкоголізму, проституції, психічних розладів. Погіршувався стан міського середовища, що вело до екологічної кризи. Тому міські влади стали більше приділяти уваги процесу благоустрою міст. Розвиток медичних знань дозволило виявити збудників епідемій, розсадниками яких були бідні квартали, де населення жило багато, в антисанітарних умовах. У боротьбі з епідеміями потрібні дотримання особистої гігієни, очищення повітря та середовища існування.

Також почала змінюватися планування міст. Через старий центр і передмістя прокладалися нові широкі вулиці, проспекти. Зросла потреба в спорудженні громадських будівель — універмагів, бібліотек, виставкових залів, спортивних споруд. Відбулися зміни в будівельній техніці, з’явилися нові будівельні матеріали — метал, скло, бетон.

Просвітництво країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

Технічний прогрес і пов’язане з ним перехід до машинного виробництва вимагають грамотних кваліфікованих працівників. Тому в західних країнах у другій половині XIX ст. вводиться загальне початкове навчання. Число грамотних чоловіків до кінця століття досягло 75 — 90 % від загального числа. В загальнодоступній школі дітей навчали читанню, письму, давали елементарні знання з арифметики, знайомили з історією, релігійними догматами. Характерним для шкільного процесу навчання було зазубрювання певного мінімуму знань.

Діти заможних батьків мали можливість отримати середню освіту. З розвитком промислового виробництва поряд з гімназіями гуманітарного профілю з’явилися технічні та реальні училища, в яких велика увага приділялася вивченню математики, фізики, хімії. Середня школа була недоступна основній масі дітей і тому, що була платною, і тому що діти бідняків вже з ранніх років змушені були заробляти на життя.

Після закінчення середньої школи освіту можна було продовжити у вищих навчальних закладах і отримати професію інженера, агронома, вчителя, лікаря. Вища освіта скрізь було платним. Жінкам був закритий доступ в університети.

Побут країн Європи в кінці 19 – початку 20 століття

Якість харчування західноєвропейців у цілому поліпшилося, так як в раціоні зріс відсоток м’ясної їжі, фруктів. Одночасно збільшилося вживання алкоголю і тютюну. У Німеччині щорічна частка тютюну на одну людину зріс з 1 до 1,6 кг в 1870 — 1913 рр. Кави перетворився в загальнодоступний напій, хоча небагаті люди часто задовольнялися його сурогатом.

Сім’ї з достатком жили в палацах, особняках, квартирах, обставлений дорогими меблями. Інтер’єр змінювався одночасно зі змінами художніх стилів. В наполеонівську епоху меблі відрізнялася тяжеловесностью, чітким геометризмом овалу, кола, прямокутника. Обстановка будинку носила холодно-офіційний, парадний характер. В середині століття меблі стала легшою і химерною, оббитій плюшем і оксамитом (друге рококо). Стиль «модерн» кінця століття приніс мляві обриси, обтічні форми, асиметрію. Підкреслювалися розкіш і добробут — темні тони в інтер’єрах, м’яка стьобана меблі, важка драпірування.

Мода в одязі, що диктується двором, поступилася місцем моді буржуазної. Чоловічий костюм в цілому придбав однаковість, діловитість, практичність Він став суворішим ділитися за функціональним призначенням. Піджаки і жакети перетворилися в робочий одяг, фрак — в парадну. Наприкінці XIX ст. в моду увійшли смокінги (Англія), які одягали, вирушаючи в чоловічий клуб, театр, ресторан.

Одяг жінки відрізнялася великою різноманітністю і була покликана підкреслити багатство та процвітання її чоловіка. На початку XIX ст. жіноче плаття нагадувало туніку, пояс перебував під самою грудьми, внизу спідниці і на рукавах — безліч воланів. Жіноче вбрання доповнювався дорогими прикрасами. В середині століття в жіночій моді, де тон задавала Франція, затвердився стиль Другої імперії — одяг носила вкрай химерний характер. У вжиток увійшов крінолін, представляв присборенную куполоподібну спідницю з безліччю спідниць або сталевих обручів. Особливо модними були в обробці золоті мережива. Наприкінці XIX ст. з появою нових транспортних засобів (автомобіль, трамвай), поширенням спортивних вправ жіночий одяг спростилася. Важливим фактором, що вплинув на зміни в одязі, стало прагнення до рівноправності жінок, їх боротьба за освіту. З’явилися жінки-службовці, лікарі, вчителі. В побут увійшли спідниця з блузою, костюм, що складається з спідниці і жакета, пальто.

Прості люди носили те, що не заважало працювати і що можна було дозволити собі по достатку. Народний костюм витіснявся загальноєвропейським міського типу, хоча багато деталей зберігалися (орнамент, прикраси).

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: