Встановлення «нового порядку»

У 1941-1942 рр. німецькі війська захопили значну частину європейської частини Радянського Союзу. Під чоботом окупантів виявилися Литва, Латвія, Естонія, Білорусія, Україна, Молдавія, значні райони Карело-Фінської РСР і РРФСР. До війни тут проживало близько 88 млн осіб, з яких після звільнення цих територій радянськими військами залишилося лише 55 млн чоловік. На захопленій території гітлерівці та їхні сателіти почали насаджувати свій «новий порядок».

Коли німецькі армії рушили в свій «східний похід», в їхньому багажі, крім антикомунізму і презирства до «ра- сово неповноцінним» «недолюдей», малися до дрібниць розроблені і випробувані в колишніх кампаніях методи і засоби управління захопленими землями.

Німецькі окупанти джгут село. 1941

Вища адміністративна влада на завойованих територіях належала верховному головнокомандувачу, т. Е. А. Гітлеру. Командувачі групами армій отримали вищу виконавчу владу в районі дій своїх груп. Безпосередньо в смузі глибиною 2-10 км від передової лінії вся влада належала командирам дивізій. За порядок тут відповідав офіцер квартирмейстерської групи, якому підпорядковувалися польові комендатури.

За прифронтовій смугою на глибину 20-50 км тягнувся тиловий район армії. Тут командувач армією призначав командувача армійським тиловим районом. Останній керував мережею районних комендатур, які, у свою чергу, керували комендатурами місцевими та міськими (гарнізонними). Для підтримки порядку в армійському тиловому районі служили батальйони охорони порядку і батальйони охорони тилу. Нарешті, за тиловим армійським районом лежала територія тилового району групи армій. У цій ланці завдання військової охорони лежали на спеціально створеному командуванні тиловим районом групи армій. Основним його завданням була охорона тилу від партизанів і підтримання належного порядку серед населення. На захоплену територію рушили технічні загони і батальйони (в жовтні 1941 р їх було вже 24), яким належало відновити і взяти під охорону значущі комунальні та військові підприємства.
У міру просування лінії фронту на схід військові власті передавали свої повноваження німецьким окупаційним властям, що підкорявся Міністерству у справах східних територій на чолі з А. Розенбергом.

Захоплені землі були поділені по розумінню окупантів. Південна частина Литви і частина Західної Білорусії були виділені в окремий округ «Білосток» і приєднані до Німеччини. Частина Західної України, колись входила до складу Австро-Угорщини, склала окремий округ «Галіція» і була приєднана до генерал-губернаторства, створеному на місці окупованої Польщі. Зайнята фінами територія Карело- Фінської РСР під назвою «Східна Карелія» була «возз’єднана з спорідненої Фінляндією». Бессарабія та район між Дністром і Південним Бугом разом з Одесою дісталися Румунії. Окупована територія РРФСР залишалася під управлінням військових властей.

Інші українські та білоруські землі, на яких планувалося розселяти німецьких колоністів, об’єднувалися в рейхскомісаріату. Райхскомісаріат «Остланд» об’єднував велику частину Білорусії, частину Литви, всю Латвію і частина Естонії. До складу рейхскомісаріату «Україна» входили, крім власне українських, ще й південні білоруські райони. Рейхскомісаріату ділилися на генеральні округи (гау) на чолі з гауляйтерами.

У захоплених великих населених пунктах (райцентрах і містах) організовувалися комендатури. Військові коменданти створювали собі в допомогу органи місцевого самоврядування та допоміжні поліцейські структури. У селах призначалися старости, у містах формувалися міські управи на чолі з бургомістрами. Єдиним завданням цих «властей» було виконання наказів комендантів, що стосувалися контролю за місцевими жителями. Для цього окупанти відразу намагалися організувати перепис населення та перереєстрацію посвідчень особи. Щоб контроль над населенням не слабшав, окупанти організували цілу мережу легальної агентури. Так, у містах за жителями зобов’язані були стежити двірники, управдоми, коменданти будинків, квартальні та дільничні наглядачі. Про всі підозрілі тут же слід було доповідати в комендатуру. У селах нагляд здійснював староста.
Все життя в окупації була обставлена ​​правилами і заборонами, невиконання яких загрожувало загибеллю. Для пересування з села в село або в місто кожна людина зобов’язана була мати при собі перепустку від місцевої влади з точним зазначенням маршруту, часу пересування і дуже коротким терміном дії. Всім прибувають на нічліг в місті чи селі доводилося реєструватися у квартального наглядача, коменданта або старости, у яких до ранку залишалися їхні документи. Пересування і навіть поява на вулицях було дозволено в селах з 6.00 до 17.00, у містах з 8.00 до 16.00. Заборонялися мітинги і збори, припинялася діяльність всіх організацій. Закривалося або реквізувати на користь «Великої Німеччини» більшість лікарень і шкіл.

Найменше порушення встановленого порядку каралося смертю. З самого початку окупації патрулі мали право відкривати вогонь без попередження по групах більше трьох осіб або за тими, хто при наближенні патрульних тримав руки в кишенях. Пізніше командування прямо наказувало розстрілювати на місці всіх, хто пересувається в нічний час, йде не по дорозі або з боку лісу, а також виявляється поблизу розташування військових частин. Так, в одному з наказів по німецької дивізії говорилося: «Кожен цивільний, який буде знаходитися … в якому-небудь районі розташування дивізії, повинен розглядатися як партизан і підлягає розстрілу на місці». Чим гірше доводилося німецьким військам на фронті, тим більше старалися вони відігратися на мирному населенні. З чисто німецькою пунктуальністю організовувалося спалення селищ. У наказі по дивізії в грудні 1941 р вказувалося: «ар’єргард і тиловим загонам виробляти: а) руйнування і підпал всіх населених пунктів. Використовувати спеціальні команди для підпалу сіл, які лежать осторонь шляхів відступу; б) знищення готівкових коштів транспорту та наявного худоби; в) знищення або приведення в непридатність всіх наявних продуктів ».

Посилання на основну публікацію