«Технократична ера» Великобританії

На відміну від більшості провідних країн Заходу економіка Великобританії в 60-і рр. переживала застій. До початку 70-х рр. вона опустилася на 4-е місце у світовій економічній ієрархії. Дуже значним був відплив капіталу за кордон, що ускладнювало модернізацію англійської промисловості на тлі, що набирала обертів НТР.
Ще більш важким тягарем для економіки країни були неухильно зростаючі військові витрати. Повна орієнтація на американський зовнішньополітичний курс і активну участь в «історичному протиборстві з СРСР вели до зростання бюджетного дефіциту і ускладнювали позиції англійської політичної еліти.
У лютому 1958 року уряд Гарольда Макміллана оголосило про розміщення на території Англії американських ракетно-ядерних сил, що ще більш збільшувало залежність від старшого партнера.
Прагнучи компенсувати цю негативну тенденцію, уряд намагався врівноважити проамериканський крен активними відносинами з країнами континентальної Європи, де набирали розмах інтеграційні процеси (ЄАВТ – Європейська асоціація вільної торгівлі, створена за ініціативою Великобританії).
На рубежі 50-60-х рр. посилив нестабільність Британського товариства і зростання активності національно-визвольних рухів в колишніх колоніях, особливо в Африці.
Однак, незважаючи на істотні труднощі, консерватори зуміли утриматися при владі аж до 1963 р, коли вибухнув великий скандал, пов’язаний з любовними пригодами міністра оборони Дж. Профьюмо. У результаті Макміллан пішов у відставку, а пост прем’єр-міністра Алек Дуглас-Хьюм.
Початок 60-х рр. – Це період певних змін і в керівництві Лейбористської партії. У гострій боротьбі за лідерство перемогу здобув лідер центристської фракції Гарольд Вільсон. Під його керівництвом був підготовлений програмний маніфест «лейборизму і наукова революція», в якому акцент робився на стимулюванні НТП як засобу подолання стагнації англійської економіки.
Парламентські вибори 1964 пройшли в рівній боротьбі і голоси виборців розділилися між провідними партіями: лейбористи отримали 44,1% голосів, а консерватори – 43,3%. На основі «уряди більшості» м Вільсон приступив до формування п’ятого лейбористського уряду.
У 1965 р Уряд провів через парламент «п’ятирічний національний економічний план». Він передбачав щорічне зростання виробництва на рівні 5%, що дозволило вже через рік ліквідувати дефіцит бюджету.
Ідеї ​​нового керівництва знайшли позитивний відгук у суспільстві, що дало привід лейбористом сподіватися на поліпшення своїх позицій у владі Внаслідок позачергових виборів 1966 р що їм і вдалося.
Уряд ставив метою розширення контактів влади з профспілками. Однак після виборів навпаки пішло на загострення відносин, вирішивши заморозити рівень оплати праці. У кінцевому підсумку це призвело до конфронтації як всередині правлячого кабінету, так і всередині партії.
До 1967 чітко позначилися симптоми кризи соціально-економічного курсу уряду:
– Девальвація національної валюти;
– Зниження темпів зростання економіки;
– Зростання безробіття (майже в 2 рази).
До цього додалися й проблеми у внутрішньополітичній обстановці – загострення ситуації в Північній Ірландії. У 1967 р католицьке меншість виступило за ліквідацію дискримінації за релігійною ознакою. Осінь 1968 була жорстоко розігнана мирна демонстрація за права католиків. Це спричинило активацію радикально-терористичних організацій («Орден оранжистів», Ірландська республіканська армія). У серпні 1969 року в Північну Ірландію були введені англійські війська, що поклало початок довголітньому Ольстерской кризі.
Країну захлеснула хвиля виступів робітників. Профспілки організовували антиурядові акції протесту.
Таким чином, до кінця 60-х рр. лейбористський уряд не зміг дозволити жодну проблему внутрішньої політики. Тому підсумки парламентських виборів 1970 були прогнозованими. Лейбористи зазнали поразки і змушені були піти в опозицію.
Новий консервативний уряд очолив Едвард Хіт. Його передвиборна програма «Краще майбутнє» робила акцент на стимулюванні зростання британської економіки шляхом відмови від державної регламентації приватнопідприємницької діяльності.
У жовтні 1970 був запропонований законопроект «Про відносини в промисловості», який суттєво урізав права профспілок. Це знову загострило соціальну напруженість і стимулювало зростання страйкового руху.
У листопада 1972 був прийнятий закон про повне заморожування заробітної плати, і створенні державних органів з виключним правом регулювати ціни протягом трьох років.
Не вдалося консерваторам дозволити і північноірландського проблему: ні введення прямого правління, ні проведення референдуму щодо збереження цілісності країни не пом’якшили напруженість в цьому регіоні.
Все це привело країну до нового внутрішньополітичній кризі. Чергове зіткнення уряд і профспілок з питання підвищення цін на продукти харчування і скорочення фінансування соціальних програм закінчилося загальним страйком у лютому 1974 р
У цій обстановці Хіт прийняв рішення про проведення позачергових виборів, щоб виборець зробив вибір, кому він довіряє. Прем’єр висунув ідею необхідності захистити суспільство від тиранії профспілок.
Однак голоси виборців розділилися: консерватори отримали 37% голосів, лейбористи – 38%. Лідер лейбористів р Вільсон знову повернув собі крісло прем’єра.
Формально криза завершилася, але новий кабінет не мав міцної більшості в парламенті і не мав реальної програмою виходу з кризи. Ця обставина робило ситуацію вельми нестійкою.
Таким чином, до середини 70-х рр. Великобританія підійшла з черговим внутрішньополітичною кризою і нестабільністю в економічних процесах.

Посилання на основну публікацію