Світогляд давніх слов’ян

Уявлення слов’ян про навколишній світ, про своє місце в ньому були наскрізь міфологічно. Все навколишнє людини простір – від порога рідного будинку до краю рідної землі, як і все його життя, від першого крику до останнього подиху, – було підпорядковані законам, встановленим предками з волі богів. Слов’яни вірили, що в момент народження відкривається двері між світом мертвих і світом живих. Щоб убезпечити рідних від вторгнення злісних сил, майбутня мати йшла народжувати в окремо розташована будівля – найчастіше баню. Коли новонароджений видавав свій перший крик, наставав час першого в його житті обряду. Повитуха перерізала пуповину – на стрілі або сокирі, якщо це був хлопчик, і на веретені – якщо це була дівчинка. Новонароджену дитину батько знайомив з головними божествами навколишнього світу: прикладав його до землі, занурював у воду, показував висхідного сонця і місяця.
Першим простором, який освоював маленький чоловічок, був його рідний дім. Тут дитина вперше чув рідну мову – звернені до нього слова любові, казки і міфи. Тут в печі горів вогонь, обігрівати житло і оберігав людей від скверни і нечистої сили. В уявленнях слов’ян, вогонь був сином бога неба – Сварога, тому полум’я домашнього вогнища вважалося у слов’ян священним. Йому під час трапези присвячувався перший і кращий шматок хліба. Гість, обогревшійся у вогнища, ставав для господарів своїм. У будинку, як у фортеці, слов’янин вберігає від усіх небезпек – йшли вони від недобрих людей або від злих духів. Тут жив домовик – охоронець вогнища і спокою. При «суседушка» можна було вимовляти лайливих слів і тим більше скидатися хлібні крихти на підлогу. Споживання їжі було священнодійством – занадто важкою працею вона діставалася. У слов’ян заборонялося бити кулаком по обідньому столу: він вважався божої долонею.

На одвірку дверей і віконниць вирізали священні зображення, які повинні були відлякувати темні сили. До них ставилися символи Перуна – бога грози, грому і блискавок і Даждьбога – бога сонця. Вважалося, що ніяка нечиста сила не могла подолати цю перешкоду. Переступити межу садиби і тим більше поріг будинку без запрошення вважалося блюзнірством.
Через п’ять-шість років після народження в житті слов’янина наступав новий важливий етап. На хлопчика вперше надягали штани, а на дівчинку спеціальну спідницю – поневу. Підлітка активно долучали до праці, знайомили зі звичаями свого племені. Він молився богам в родовому святилище. Облаштоване, очищене священнодійствами поселення було надійною опорою. Його спокій охороняли духи померлих предків, прах яких в спеціальних корчагах містився на розвилках доріг. Розлучаючись надовго з рідною округою, слов’янин брав по пучку землі з-під грубки, з-під воріт рідного дому, з розвилки доріг за околицею. Вважалося, що ця віднесена в нагрудній мішечку рідна земля відведе нещастя в далеких краях, вкаже вірний шлях назад, до рідної домівки, до домашнього вогнища.
У 14-16 років відбувалося наступне найважливіша зміна в житті – підлітки ставали дорослими. Це було важке випробування. Юнаки та дівчата мали довести вміння самостійно вести господарство, переносити біль, продемонструвати знання всіх звичаїв. Людина, успішно витримав цей обряд, ставав повноправним членом племені: міг розраховувати на земельний наділ, частина мисливської чи військової здобичі. Тепер спільно з іншими дорослими одноплемінниками йому належала вся рідна земля, в межах якої древній слов’янин міг відчувати себе більш-менш захищеним.
Ліс, де полював людина, річка, де він ловив рибу, в уявленнях наших предків, були частиною живого світу. Білку або вовка треба було бити стрілою точно в око. І не тільки для того, щоб не зіпсувати шкуру, а й для того, щоб не доставити мук тварині. У лісі мисливець міг брати рівно стільки, скільки потрібно для прокорму родини. Зайвого звіра вбивати не можна, бо в цьому випадку недобрий господар хащі – лісовик, не тільки відведе зі шляху мисливця лісових звірів і птахів, а й самого заведе в гущавину, звідки вже не буде вороття. Не можна було ловити рибу більше необхідного – водяний міг принести нещастя.
Смерть не сприймалася нашими предками як закінчення всього. Згорілий на похоронному багатті людина просто переселявся в обитель мертвих. Звідси він благав світлих богів Сварога, Макошь (Мокош) про захист одноплемінників від чар злісних богів. Слов’яни вірили, що бог Рід, який брав участь у створенні Всесвіту, посилає з небес на землю душі померлих, щоб вони вселилися у щойно народжених дітей. Тому слов’яни часто давали своїм дітям імена пішли в світ мертвих родичів: вважалося, що сила і мудрість предків втіляться в новому, що прийшов у світ живих людині.
У нашому сучасному житті дуже багато що нагадує нам про часи східних слов’ян. Землі, зайняті східними слов’янами в період освоєння ними Східно-Європейської рівнини, складають територію центральної частини сучасної Росії, України і Білорусії. Способи побудови будинку, господарські заняття, уміння і навички протягом багатьох століть залишалися незмінними. Язичницьке світогляд зберігалося у слов’ян навіть і після прийняття християнства. Охрестившись, вчорашні язичники продовжували шанувати старих богів, тільки під новими іменами. Так, наприклад, вигляд Перуна трансформувався в образ Іллі Пророка, одного з найшанованіших християнських святих. Іншим «спадкоємцем» бога грози став святий Георгій Побідоносець. Перун у слов’янській міфології виступав у якості переможця злого бога – Змія-Волоса. Змієборцем виступає і Св. Георгій.

Посилання на основну публікацію