Створення церковної організації

Християнство зародилося на початку I ст. н. е. у Палестині, а до кінця цього століття громади християн були вже і в Сирії, і в Малій Азії, і в Греції, і на Кіпрі, і в Македонії, і в Римі, і в Єгипті. Спочатку основну масу християн становили колишні прихильники іудаїзму, расселившиеся по всій Римській імперії. Але вже до середини II ст. більшість християн становили ті, хто порвав з язичницькими культами (язичниками християни і юдеї називали тих, хто поклонявся не одному богу, а безлічі богів). На початку IV ст. християни жили вже у всіх провінціях Римської імперії, їх було багато, наприклад, в далекій Британії. Вони становили приблизно 5 — 10% населення імперії.

Серед перших християн переважали люди з низів суспільства. Але з плином часу в нову віру зверталося все більше тих, хто належав до середнім і вищим верствам. Особливо це характерно для періоду кризи III ст., коли ніхто не був впевнений у своєму завтрашньому дні. Якщо у II ст. поганські письменники дорікали християн в тому, що вони залучають до себе тільки неосвічених, низкородных людей, то незабаром таке звинувачення стало абсолютно безглуздим. В християнство приходило чимало освічених людей, що володіють глибокими знаннями в області філософії. Саме вони забезпечили подальшу розробку християнського віровчення. Наприклад, християнських богословів все більше стали займати проблеми сутності Ісуса Христа, християнської трійці, місця людини у всесвіті та суспільстві.

Перші християнські громади були влаштовані за демократичним принципом. Усі віруючі вважалися одно володіють благодаттю, особливою силою, яка виходила від Бога, Ісуса Христа. Володіння благодаттю, за уявленнями християн, виділяло їх серед інших людей, адже тільки отримав благодать міг сподіватися на порятунок. Тому часто перших християн називають «харисматиками» (слово «харисма» у перекладі з давньогрецької мови означає благодать). Ніхто в громаді не мав особливих прав, за винятком тих, хто володів даром пророцтва, міг передавати настанови Ісуса та його учнів. Наприклад, обряд хрещення новонаверненого міг вчинити будь-який віруючий.

Однак з плином часу організація християнських громад змінилася. Виділилися керівники — єпископи, пресвітери, диякони. Особливо піднеслися єпископи. Вони стали главами християнських громад. Єпископи були головними авторитетами в питаннях віровчення. Вони ж були головними виконавцями обрядів і богослужінь, пресвітери і диякони допомагали їм у цьому. Тепер вже, наприклад, здійснювати обряд хрещення рядові віруючі не мали права, це могли робити тільки представники духовенства. Єпископи, пресвітери, диякони і склали шар духовенства в християнських громадах. Так склалася християнська церква, тобто організація, заснована на поділі всіх віруючих на керівництво (духовенство) і рядових (мирян). Основу територіальної структури церкви становили єпархії (або діоцези). Територія єпархії зазвичай збігалася з територією провінції, на чолі її стояв єпископ головного міста провінції.

Духовенство (в першу чергу єпископи) однієї або кількох єпархій збиралося на свої з’їзди (собори), де колективно обговорювалися найважливіші питання життя церкви.

����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������°����¯�¿�½������³����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½���¯���¿���½����¯�¿�½������·����¯�¿�½������º����¯�¿�½������°...
ПОДІЛИТИСЯ: