Соціальні відносини в середньовічній Азії

Одним з головних відмінностей у поземельних відносинах Західної Європи і азіатських цивілізацій періоду Середньовіччя було існування в останніх державної власності на землю. Верховним власником усіх земель виступала держава в особі верховного правителя.

Класичним прикладом панування державної власності на землю є Китай. Ще в ранньому Середньовіччі там утвердилася державна надільна система. Від імені держави (імператора) всі працездатні селяни були наділені приблизно однаковими земельними ділянками (ці наділи час від часу перерозподілялися). За користування землею селяни повинні були виконувати повинності на користь держави — віддавати частину врожаю в казну і працювати певну кількість днів на державних роботах. Великі земельні наділи разом з трудившимися на них селянами отримали знати і численні чиновники. Селяни, які працювали на цих землях, віддавали частину врожаю не державі, а власнику землі. Володіння чиновників не були власністю — вони давалися на час служби.

При такій системі поземельних відносин селяни забезпечували своєю працею як окремих представників верхівки суспільства (знати, чиновників), так і всю її цілком в особі державної влади, яка розпоряджалася доходами від селянських наділів. З плином часу більша частина земель перейшла до рук великих землевласників, однак імператорська влада зобов’язала селян, котрі обробляли ці землі, віддавати частину свого врожаю не лише землевласнику, але і в державну скарбницю. Таким чином, державі і в цьому випадку належала роль головного розподільника доходів.

В середньовічному Китаї, як і в інших країнах Азії, не існувало феодальної вотчини в її класичному західноєвропейському вигляді. Як правило, не існувало поділу землі на панську і селянську оранку, практично не було й панщини. Великі землевласники фактично мали не стільки право на землю, скільки право на одержання частини доходу від котрі обробляли її селян.

В Арабському халіфаті верховним власником землі вважався халіф. Селяни-общинники, які сиділи на державних землях, за користування ними виплачували податки в казну. Значна частина земель з селянами була завітала воїнам на правах икты. Икта була тимчасовим володінням, дававшимся на період служби. Власники икты отримували право стягувати податки із селян у свою користь.

Така форма умовного землеволодіння досягла свого розквіту в Османській державі. Турецькі воїни одержували за свою службу від влади в спадкове володіння земельні наділи з місцевими селянами — тимары. При цьому спадковими тимары вважалися тільки за умови продовження військової служби спадкоємцем власника. Власники тимарів не тільки не вели власного панського господарства, але і не могли збільшити обсяг податків з селян, який чітко фіксувався державою.

Власники тимарів, икты, як і великі землевласники в Китаї, не мали прав імунітету в такому обсязі, як західноєвропейські феодали. Наприклад, власники икты не мали права судити своїх селян, це робили судді, призначені владою. Китай, ісламські держави не знали таких відносин сюзеренитета-васалітету, як у західноєвропейському суспільстві. Верховним сюзереном для всіх був правитель держави (імператор, халіф, султан).

Дещо інші відносини склалися в Японії після краху панувала там в ранньому Середньовіччі державної надільної системи. З X ст. в Японії переважали приватні маєтки. Вони перебували у спадковій власності, їх власники привласнювали собі широкі права імунітету аж до заборони державним чиновникам вступати в їхні володіння. Власники дрібних помість ставали васалами великих землевласників. Військово – служилі люди (самураї), отримали наділи від князів, також ставали їхніми васалами, і головним їх обов’язком було вірно служити своєму панові – сеньйорові.

У ряді цивілізацій Азії склалася своєрідна ієрархія суспільства. У Китаї вона була набагато більш розгалуженою і суворої, ніж у Європі: чиновник нижчого рангу міг звертатися тільки до свого начальника (існувало дев’ять рангів чиновників), селяни — тільки до своєї старості і т. д. Обгрунтовувалося це конфуціанством з його ідеєю підпорядкування молодшого старшому, нижчого вищому. В Індії і в Середньовіччя зберігся поділ на касти. Належність до тієї чи іншої касти була спадковою, вона визначала рід занять людини, його місце в суспільстві. Вищими були касти брахманів і воїнів-землевласників, потім йшли касти купців, ремісників, землеробів. Переходи з однієї касти в іншу заборонялися. Дотримувалися суворі норми відносин як між кастами, так і всередині їх. Все це обґрунтовувалось індуїстської релігією.

Кастовий устрій індійського суспільства і стійкість самокерованої землеробської громади робили непотрібним існування громіздкого державного апарату, як, наприклад, в Китаї.

В Китаї ж в Середньовіччі був створений складний, але ефективний державний апарат, який контролював життя населення у всіх сферах і на всіх рівнях. Він був суворо централізований, на чолі його стояв імператор — посередник між Небом і земним світом. Палати, відомства, управління відповідали за збір податків, охорону порядку, виконання норм поведінки, судочинство й т. д. Робота всіх чиновників контролювалася особливою палатою інспекторів, які підпорядковувалися тільки імператорові і своєму начальству.

Особливістю державного устрою Арабського халіфату було злиття в ньому релігійного і політичного почав. Халіф був одночасно і вищим світським правителем і духовним владикою всіх мусульман. Всі мусульмани вважалися належними до уммі — релігійній громаді на чолі з халіфом. Тільки вони мали повні права. Іновірці були урізані в своїх правах, наприклад платили більший поземельний податок і особливий податок за те, що не є мусульманами, їх зазвичай не допускали на державні посади.

У середньовічних ісламських державах монарх мав повну владу над усіма підданими, особливо в Османській імперії. Будь-якого зі своїх підданих султан міг позбавити життя за своєю примхою, незалежно від того, був це перший міністр чи простий селянин. З тією ж легкістю султан міг призначити будь-якої людини на найважливіші державні посади. Взагалі в Туреччині не надавалося такого значення родовитості, знатності походження, як у Європі.

���°�³�����·�º�°...

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
«Так хоче Бог!»