Симфонія і цезаропапізм династії Ісавр

Взаємовідносини між світською владою і владою духовною, церковної, релігійної для будь-якої країни протягом історії людства були однією з найбільш важливих проблем. Для Росії ця проблема виявилася досить болючою при переході від капіталізму до соціалізму. При переході від недобудованого соціалізму і комунізму до другого капіталізму роль Російської православної церкви за багатьма зовнішніми ознаками стала швидко зростати, але говорити про те, що виникла нова симфонія світської і церковної влади, мабуть, зарано. Не доводиться говорити і про скільки-небудь збалансованої релігійній політиці пострадянського російського керівництва. Багато авторитетних російські та зарубіжні дослідники знаходять у російській історії і життя чимало родимих ??плям візантизму. Від Візантії Русь свого часу прийняла християнство. Правителі Росії заявили претензію на те, що Москва буде третім Римом, а четвертому Риму не бувати. З іншого боку, будучи спадкоємицею Візантійської держави, Росія може цілком розділити її долю. Застереженням про таку можливість став документальний фільм «Загибель імперії. Візантійський урок »(2008).
У вітчизняній навчальній, публіцистичній, та й науковій літературі чомусь не прийнято згадувати про те, як і за яких обставин взаємовідносини між державою і церквою у Візантії були «відформатовані» до тієї моделі, яку, власне, і прийняв Володимир I.

Східні слов’яни були язичниками в той час, коли у Візантії вирішували найважливіше питання – хто в домі господар? Питання це вирішувалося в найскладніших історичних умовах, коли ще порівняно молоде візантійське держава переживала досить важкі часи. В кінці VII – початку VIII в. в наявності був найгострішу політичну кризу. В обстановці майже безупинної анархії і палацових переворотів за двадцять два роки змінилося шість імператорів. Джерела повідомляють про цікавинками технічному прийомі, який виключав повернення поваленого імператора на престол. Невдахам відрізали ніс або виколювали очі. Не дуже толерантно, але вельми ефективно. Внутрішні проблеми, як це часто буває, ускладнювалися зовнішньополітичної ситуацією. На Візантію насідали араби, які під прапором недавно придбаного ісламу вели успішні завойовницькі війни. Держава виявилася під загрозою.

У цій ситуації військово-служива знати одній малоазійської феми привела до влади стратига Льва III, який був родом з Ісаврії, що в Малій Азії. Стратиг – щось на зразок губернатора, в руках якого знаходилася військова та цивільна влада, тобто був певний досвід.

Авторитет лідера найчастіше набувається в результаті успішних військових дій. У 717-718 рр. у воїнів під керівництвом Льва III з’явилася військово-технічна новинка – грецький вогонь. З його допомогою (ця суміш горіла навіть у воді) була знищена велика частина арабського флоту, а потім виявилися розбиті і інші сили арабів.
В лавровому вінку переможця було легше приступати до корінних реформ всередині країни. А ситуація була наступною: велике світське землеволодіння було зруйновано, почав формуватися новий шар землевласників, зацікавлених в землі і сильної державної влади. У сучасній Росії офіційні ідеологи, уподібнюючись папугам, нескінченно мусолять «синдром Шарикова», докоряючи більшу частину росіян, колишніх «совків», у прагненні «все відняти та й поділити». Тим часом не треба бути професійним істориком, щоб розуміти: вся історія людства будувалася на тому, що хтось у когось щось забирав і ділив «правильно».

У Візантії на початку VIII в. близько половини кращих земель була зосереджена в руках церкви і монастирів. Останні знаходилися в особливо привілейованому становищі, оскільки колишні імператори за гарне містечко в кращому світі своїми грамотами звільняли монастирські землі від повинностей і податків. У Візантії така пільга називалася екскуссіі, а в Західній Європі – імунітетом. Податкова база постійно звужувалася, гроші були потрібні, тому що війни ніяк не кінчалися.

Для відібрання земель в казну, для секуляризації церковного майна треба було знайти привід або його створити. Лев III так і вчинив. Він видав едикт, яким заборонялося іконошанування. Араби ікон не мали, а воювали непогано. Культ різних святих явно відволікав від поклоніння імператору. Новий уряд Візантії вважало, що очищає церкву від забобонів і зміцнює її позиції в боротьбі з єресями та ісламом. Незалежно від логіки даного нововведення воно справило належний ефект – спровокувало ченців на опір державі. Почалася шалена агітація; сталося кілька повстань. З ними імператор впорався швидко. Багато монастирі були знищені. Монастирські будівлі перетворювалися в казарми. Справа доходила до того, що ченців під загрозою засліплення або смерті примушували вступати в шлюб. Але найголовніше, що всі монастирські землі були конфісковані і поділені між військово-служилої знаттю. Відняли і поділили!

Лев III (717-741) і його син Костянтин (740-775) з великим ентузіазмом знищували монастирську опозицію на Балканському півострові і в східних провінціях. Папа римський різко виступив проти іконоборства, прокляв іконоборців і ліквідував візантійську адміністрацію. Дружба дружбою, а тютюнець нарізно! «Все адже через бабла», – як кажуть в сучасній Росії.

Таким нехитрим способом – за рахунок церковно-монастирських земель – перша Ісавра вдалося поправити фінансове становище служивого стану і ситуацію в цілому. Імперія була врятована. У IX ст. чернецтво не представляло ніякої небезпеки, було перевиховати в належному напрямі, а іконоборство зробилося непотрібним, так як розколювало правлячий клас.

У 842-867 рр. правил Михайло III. У його дитячі роки Феодора, його мати і регентша, без якого б то не було спротиву відновила православ’я і поклоніння іконам. Відбулося примирення уряду і служилої знаті з ображеним кліром. Зате жорстоким переслідуванням (аж до майже поголовного винищення) зазнали павлікяани, які свого часу подали Льву Ісавра ділову думку. Частина павликиан бігла до болгар, де стала відома під ім’ям богомилов. «Мавр зробив свою справу, мавр може йти».

Система відносин між світською та церковною владою стала називатися симфонією. Насправді це був цезарепапізм, тобто повне підпорядкування церкви світській владі [67]. Папа римський намагався затвердити папізм. Володимиру I підходив саме цезарепапізм, як і всім наступним правителям.

Посилання на основну публікацію