Шляхта – польське дворянство

Цим була закладена основа для юридичного оформлення станових привілеїв польських феодалів та обмеження королівської влади. Політичне засилля магнатів викликало невдоволення шляхти. Однак, виступаючи проти магнатів, шляхта не прагнула до посилення королівської влади, вважаючи, що міцніюча станова організація є надійним знаряддям для придушення опору селян.
Зростанню політичної активності шляхти сприяла поява сеймиків – зібрань шляхти окремих воєводств для вирішення місцевих справ. На початку XV ст. сеймики виникли у Великій Польщі, у другій половині XV ст. – І в Малій Польщі. В кінці XV ст. стали скликатися загальні сейми всього королівства у складі двох палат – сенату і посольської хати. Сенат складався з магнатів і сановників, посольська хата – зі шляхтичів – представників (послів) місцевих сеймиків. У Польщі почала оформлятися станова монархія, що носила яскраво виражений шляхетський характер.
Для досягнення своїх політичних цілей шляхта створювала тимчасові союзи – конфедерації, до яких іноді примикали міста та духовенство. Перший час ці союзи мали антімагнатскую спрямованість, але зазвичай вони служили знаряддям боротьби за шляхетські привілеї. Шляхта була основною опорою королівської влади, але її підтримка купувалася ціною все нових поступок з боку монархії.
У 1454 Казимир IV Ягеллончик, щоб заручитися підтримкою шляхти у війні з орденом, змушений був видати Нешавські статути, що обмежували королівську владу. Без згоди шляхти король не мав права видавати нові закони і починати війну. На шкоду інтересам монархії і міст шляхті дозволялося створювати власні земські суди. Статути 1454 були важливим етапом у розвитку польської станової монархії. Особливістю цього процесу в Польщі було фактичне усунення міст від участі у представницьких органах влади.

Грізним ворогом Польщі залишався Тевтонський орден. Боротьба з Тевтонським орденом спонукала польських магнатів прагнути до об’єднання з Великим князівством Литовським, яке також піддавалося нападам ордена. У 1385 р в Креве була укладена польсько-литовська унія. Польські магнати домагалися включення Литви до складу Польської держави і введення в ній католицтва. Королева Ядвіга 1386 р одружилася з литовським князем Ягайло, який став польським королем під ім’ям Владислава II (1386-1434 рр.). Унія двох держав була не тільки засобом оборони від німецької агресії, а й відкрила для польських феодалів можливість експлуатації багатих українських земель, раніше захоплених Литвою. Після активного висловлення невдоволення литовського населення в 1401 р унія була відновлена ​​при збереженні державної самостійності Литви.
У 1409 спалахнула «Велика війна» з Тевтонським орденом. Генеральне бій сталося 15 липня 1410 під Грюнвальдом, де вщент був розгромлений і знищений цвіт орденських військ. Незважаючи на цю перемогу, польсько-литовська сторона не домоглася великих результатів. І все ж історичне значення Грюнвальдської битви було велике. Вона зупинила агресію німецьких феодалів проти Польщі, Литви та Русі, підірвала могутність Тевтонського ордену. Із занепадом ордена ослабли і сили німецької агресії в Центральній Європі, що полегшило польському народу боротьбу за свою національну незалежність. Перемога при Грюнвальді сприяла зростанню міжнародного значення Польської держави.
Після обрання на польський престол великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика (1447-1492 рр.) Була відновлена ​​польсько-литовська особиста унія. Під час його правління почалася нова війна Польщі з Тевтонським орденом, що тривала 13 років і закінчилася перемогою Польщі. За Торунського світу 1466 Польща повернула собі Східне Помор’я з Хелмінской землею і Гданськом і частина Пруссії, знову був отриманий вихід до Балтійського моря. Тевтонський орден визнав себе васалом Польщі.
До XVI в. політичний розвиток Польщі йшло приблизно в тому ж напрямку, як і в інших європейських країнах, – від роздробленості до централізації. В кінці XV ст. королівська влада досягла значного посилення. Вона контролювала повною мірою центральне і провінційне управління, тримала у своїх руках зовнішню політику і військо, панувала над польським єпископатом.
Король по своїй волі скликав сейми і встановлював порядок їх засідань, володів законодавчою ініціативою. Ведучи боротьбу з магнатами, королівська влада намагалася залучити на свій бік среднепоместного шляхту, політична вага якої неухильно зростав. Король, прагнучи послабити магнатів, надавав шляхті все нові привілеї. Але на ділі це не стільки послабило позиції магнатів, скільки підірвало основу державної централізації.
Оформившаяся на початку XVI ст. станова монархія в Польщі ні в якій мірі не сприяла політичному згуртуванню держави, а, навпаки, зміцнювала відцентрові тенденції в ньому. У 1505 р шляхта домоглася видання Радомської конституції, починалася словами: «Ніяких нововведень» (Nihil novi). Тепер нові закони могли видаватися лише за згодою обох палат вального (загального) сейму, вищого законодавчого органу в державі, що обмежила королівську владу на користь феодалів. Нижня палата вального сейму – посольська ізба – складалася з представників шляхти (земських послів), які обиралися на сеймиках. Верхньою палатою був сенат. З плином часу у вирішенні державних справ все більшу роль стала грати посольська ізба. У сеймах зовсім не були представлені селянство і міста. Процес централізації країни був незавершеним. Він не пішов далі створення єдиного законодавчого органу.
Польські феодали спільно діяли проти селян і городян. У 1543 був заборонений перехід селян, які були поставлені під виключну юрисдикцію своїх власників і перетворені в кріпаків. Городянам заборонялося володіти земськими (шляхетськими) маєтками. У 1496 р шляхта домоглася надання їй права пропінації (винокуріння) і звільнення ввезених і вивезених нею товарів від мит. Доходи від зовнішньої торгівлі почали відігравати досить значну роль в бюджеті панів і шляхти. Цими заходами магнатсько-шляхетська верхівка підривала економічні основи польського міста.
Протистояння шляхти і магнатів послаблювало державу. Шляхта прагнула підкорити королівську владу своєму контролю. Вона наполегливо відмовляла королю в грошах для формування постійної армії. Відбувалася всередині пануючого класу боротьба магнатів, шляхти і духовних феодалів завершилася компромісом, який надалі виявився більш вигідним великим феодалам. Компромісний характер мала оформилася в 1569-1573 рр. конституція Польської держави.
Одним з основних принципів шляхетської конституції був принцип виборності королів всій шляхтою. Коли в 1572 г. умер останній король з династії Ягеллонів – Сигізмунд II Август, шляхта добилася права участі у виборах нового короля і виступила під час передвиборної боротьби як вирішальна сила. Обраний королем Польщі французький принц Генріх Валуа (1573-1574 рр.) Прийняв так звані Генріхови артикули – найважливішу складову частину шляхетської конституції, – підтвердивши принцип вільного обрання королів всій шляхтою.
Без згоди сенату король не міг оголошувати війну і укладати мир, а без згоди сейму скликати посполите рушення (загальне феодальне ополчення). При королі повинна була засідати сенатська рада (рада). Відмова короля від виконання цих зобов’язань звільняв магнатів і шляхту від покори йому. За встановленим пізніше регламентом сейм ухвалював рішення тільки при наявності одноголосності його «послів». Часті зриви сеймів через відсутність одноголосності з часом призвели до того, що реальна влада в окремих частинах держави закріпилася за місцевими сеймиками, де всіма справами заправляли магнати.
Крім звичайних сеймів, в XVI-XVII ст. скликалися з’їзди збройної шляхти – конфедерації, де принцип одноголосності не застосовувався. Часто конфедерації складалися проти короля. Такі виступи називалися Рокош. Все це вело до анархії в країні.
Оформлення шляхетської конституції за часом збіглося із завершенням освіти багатонаціональної Польської держави.
Польські феодали прагнули до зміцнення польсько-литовської унії, до включення до складу Польщі Великого князівства Литовського. Зміцнення унії добивалася і шляхта Литви, що розраховувала придбати привілеї, які мала польська шляхта. Противниками інкорпорації (злиття, буквально «втеленія») були литовські магнати, що бажали зберегти з Польщею тільки династичну унію.
Скориставшись важким становищем Литви під час Лівонської війни, польська шляхта на сеймі в Любліні 1569 р нав’язала литовським панам договір (Люблінську унію), за яким Польща і Литва об’єднувалися в одну державу – Річ Посполиту із загальним центральним органом – вальним сеймом. Глава Речі Посполитої одночасно був королем польським і великим князем литовським і підлягав обранню на спільному сеймі. Кожне з об’єдналися держав – Литва (князівство) і Польща (корона) – зберігало свою внутрішню автономію, окрему адміністрацію, суд, бюджет і військо. Ще до укладення Люблінської унії в тому ж 1569 польські феодали включили до складу корони українські землі Литви. Новоутворена 1569 р Річ Посполита проводила загарбницьку політику на сході.

Посилання на основну публікацію