Розрядка міжнародної напруженості

Сімдесяті роки XX століття характеризувалися значним поліпшенням відносин між Сходом і Заходом. Епоха зниження загрози термоядерної війни, серії важливих домовленостей в області стримування гонки озброєнь, активізації співпраці в різних галузях отримала назву «розрядки». Зміна міжнародного клімату в першу чергу визначалося потеплінням у відносинах між СРСР і США. У кожної зі сторін були свої причини для пошуку шляхів налагодження діалогу. Радянське керівництво на чолі з Л. І. Брежнєвим виявилося перед обличчям серйозних економічних труднощів, пов’язаних з провалом економічних реформ 60-х рр., А також неефективністю витрат на підтримку радянського впливу в «третьому світі». Тому з кінця 60-х рр. нормалізація відносин з державами Заходу, що давала можливість розширення економічного співробітництва з ними, поряд з недопущенням розпаду світової соціалістичної системи, стала пріоритетним напрямом зовнішньої політики Радянського Союзу.

Тривала протягом декількох десятиліть гонка ракетно-ядерних озброєнь привела і до певного перенапруження американської економіки, що могло негативно відбитися на реалізації урядом США соціальних програм. Наслідком політики «стримування комунізму» з’явилися великі матеріальні витрати, людські втрати, а також падіння авторитету США на світовій арені. Нарешті, розрядка міжнародної напруженості надавала США і їх союзникам можливість впливати на політичні режими країн східного блоку. Ліквідація жорсткого військового протистояння, що сприяв згуртованості СРСР і прорадянських режимів, поряд із заходами інформаційної відкритості могла прискорити демонтаж тоталітарних владних структур в СРСР і країнах соціалістичного табору.
Найважливішим досягненням розрядки стали домовленості в галузі обмеження озброєнь, укладені між СРСР і США. До кінця 60-х рр. ціною колосальної напруги сил СРСР зумів досягти зразкового паритету з США за кількістю ядерних боєголовок і їх носіїв. Це спонукало сторони до пошуку домовленостей щодо встановлення меж зростання ракетно-ядерних озброєнь. У травні 1972 року під час візиту Р. Ніксона в Москву був підписаний Договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1), який встановлював «стеля» у 2250 носіїв ядерної зброї (включаючи МБР шахтного базування, ракети на підводних човнах і стратегічних бомбардувальниках) . Договір ОСО-2, укладений Л. І. Брежнєвим і Дж. Картером у Відні в 1979 р, так і не ратифікований конгресом США, знижував вказаний «стеля» до 2125 носіїв.
Для контролю за ядерними силами противника і раннього попередження про ракетну атаку обидві сторони з кінця 50-х рр. запускали в космос супутники-шпигуни. Підписаний в 1972 р договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) обумовлював можливість розгортання сторонами в космосі подібних супутників. При цьому він забороняв розміщення в навколоземному просторі засобів боротьби з міжконтинентальними і балістичними ракетами супротивника. Сторони отримали можливість встановити строго обумовлену кількість «протиракет» наземного базування в одному з регіонів своїй території. Радянські військові розмістили свої ракети навколо столиці, американці – навколо основного району зосередження МБР шахтного базування і пункту управління стратегічними ядерними силами в штаті Колорадо. Фактично суть договору по ПРО полягала в тому, що сторони не мали можливості запобігти можливим ядерні удари по своїй території. Рівновага «стримування» (гарантованого взаємного знищення) стало ключовою ланкою в системі міжнародної безпеки.

Радянсько-американські домовленості в галузі роззброєння були доповнені угодами про співробітництво в економічній, культурній та науковій сфері (найбільш значним з них була угода про спільну космічну програму). Прорив в радянсько-американських відносинах був доповнений домовленостей, укладених Радянським Союзом і його партнерами з європейськими союзниками США, насамперед з ФРН. Система договорів, укладених урядом Західної Німеччини зі східноєвропейськими державами, врегулювала питання про післявоєнні кордони Німеччини і статус Західного Берліна.
Кульмінацією процесу розрядки міжнародної напруженості стало підписання в Гельсінкі в серпні 1975 Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі. У цьому документі були сформульовані принципи взаємовідносин держав – учасниць Наради (крім європейських країн, в ньому брали участь також США і Канада): незастосування сили чи загрози силою, непорушність післявоєнних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи. Ці статті Заключного акта з’явилися успіхом Радянського Союзу, здобуло юридичного визнання територіального та політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі. Документ також містив положення про захист прав людини, свободи обміну інформацією та пересування, включені в Заключний акт з ініціативи західних держав, що прагнули впливати на внутрішні порядки в східному блоці.

...
ПОДІЛИТИСЯ: