Російсько-турецька війна 1877-1878 років

Росія з самого початку Східної кризи переживала небувалий в її історії громадський підйом. Російське суспільство вимагало допомогти слов’янським народам в їх боротьбі за свободу. По всій країні створювалися комітети допомоги слов’янам, на Балкани відправлялися тисячі російських добровольців, санітарні загони, військове спорядження. Уряд Олександра II прагнуло вирішити питання шляхом закулісних дипломатичних угод, але, врешті-решт, було змушене поступитися патріотичному підйому. 12 квітня 1877 імператор видав маніфест про оголошення війни Османській імперії.

Військові дії йшли з перемінним успіхом. Російська армія несла поразки, але ціною неймовірних зусиль змогла підготувати перехід через Балкани і почати наступ в бік турецької столиці. 31 січня 1878 р передові загони російської армії вийшли до Мармурового моря, і в той же день турки погодилися на перемир’я. У відповідь британський флот підійшов до Стамбулу.

Зважаючи на загрозу нової війни «таємнича експедиція» в складі 660 російських моряків вирушили в США, де були закуплені новітні крейсера, які з російськими екіпажами на борту готувалися завдати удару по британським морським комунікацій. Національні інтереси Росії вимагали встановлення контролю над чорноморськими протоками як для забезпечення власної безпеки, так і для того, щоб мати відкритий вихід до світових торгових шляхів. Існували й релігійні причини для взяття турецької столиці, оскільки російські мислителі вважали, що саме на Росію покладена місія повернути хрест замість півмісяця на купол храму Св. Софії.

Загрозливі дії англійців справили таке враження на російського імператора, що він не наважився віддати наказ про взяття Стамбула. Як і в 1856 р, коли Олександр II поспішив укласти важкий для Росії світ, він проявив слабкість в самий рішучий момент. У «війні нервів», що розгорнулася в початку 1878 р, англійці взяли гору. Російський уряд, уклавши не так давно вигідний для себе і балканських народів мирний договір з Туреччиною в Сан-Стефано, тут же погодився передати його на затвердження загальноєвропейського конгресу.

Посилання на основну публікацію