Реформи Олександра Першого

На відміну від Західної Європи, на протязі тривалого часу розвивалася у напрямку формування індустріального (капіталістичного) суспільства, утвердження парламентських традицій, Росія на початку XIX ст. стояла перед необхідністю вирішення двох глобальних проблем — ліквідації кріпосництва й обмеження самодержавства (абсолютизму), запровадження конституційних почав. Тому бажання Олександра I (1801 — 1825) провести відповідні реформи, особливо характерне для раннього етапу його правління, може асоціюватися з таким явищем, як «революція зверху».
Розробки М. М. Сперанського. На початку XIX ст. влада більше всього були стурбовані реформуванням управлінської структури. В 1802 — 1811 рр. в Росії сформувалася міністерська система (утворене до 11 міністерств), визначився порядок діяльності цих центральних органів управління. Міністри призначалися безпосередньо імператором, загальна координація їх діяльності покладалася на Комітет міністрів. В результаті в Росії утвердилася далеко не досконала, але цілком відповідає духу часу система центральної виконавчої влади.

За дорученням Олександра I до 1809 р. М. М. Сперанським була розроблена програма політичних реформ, що передбачала перетворення Росії в конституційну монархію. Талановитий розробник конституційного проекту керувався принципом «поділу влади», а також ідеєю створення багатоступінчастої структури представницьких установ. На практиці пропозиції Сперанського були зведені до установи 1 січня 1810 р. Державної ради — вищого законосовещательного органу імперії. За сенатом остаточно закріпилися функції вищої адміністративно-судової інстанції. Ідея формування двопалатного парламенту — Державної думи, а також місцевих представницьких органів залишилася нереалізованою.

Чергове реформаторський наступ «зверху» було зроблено вже після перемоги над Наполеоном. У 1815 р. затверджується конституція Царства Польського — польських земель, що увійшли за результатами Віденського конгресу до складу Російської імперії. Олександр I висловив рішучість поширити в майбутньому її досить ліберальні положення і на Росію. Проте розроблений у 1819 р. під керівництвом Н. Н. Новосильцева конституційний проект залишився незатребуваним навіть частково.

Вперше в російській історії на початку XIX ст. проблема кріпацтва була офіційно розглянуто у площині обмеження. У 1801 р. купцям, міщанам і державним селянам було дозволено купувати ненаселені землі і обробляти їх за допомогою найманої сили. Тим самим була ліквідована монополія дворян на володіння землею. У 1803 р. вийшов указ про «вільних хліборобів», що дозволяв власникам відпускати кріпосних селян на волю» поодинці або селищами з обов’язковим наділенням їх землею за викуп або на умовах виконання повинностей. Однак антикріпосницька ініціатива влади не була підтримана поміщиками: за період царювання Олександра I в розряд «вільних хліборобів» було переведено менше 0,5 % кріпаків.

У післявоєнний період за дорученням імператора було підготовлено ряд проектів ліквідації кріпосного права (П. Д. Кисельов, Н. С. Мордвинов, А. А. Аракчеєв). За традицією практичної реалізації їх не було. Разом з тим Олександр I втілив в життя ініціативу прибалтійського дворянства: у 1816 — 1819 рр. в Естляндії, Курляндії і Лифлян-діі кріпосне право було скасовано на умовах отримання селянами особистої свободи і закріплення землі за поміщиками. Реформування прибалтійської села відкрило принципово новий етап в історії селянського питання в Росії: уряд продемонстрував рішучу підтримку противників кріпацтва.

Реформаторські починання Олександра I не отримали належного розвитку через відсутність у імператора відповідної соціальної опори. Традиційно придатна для цього буржуазія в Росії ще не сформувалася. Переважна частина російського дворянства за своїм життєвим переконанням була консервативна і навіть реакционна. Особливої реакционностью відрізнялася нечисленна, але вельми впливова столична дворянська «верхівка». Цар-реформатор дещо випередив у своїх ініціативах також діяли в реформаторському руслі учасників декабристських організацій. Останні в кінцевому рахунку виступили в ролі революційних опонентів Олександра I.

На початку 20-х рр. реформаторський порив російського керівництва вичерпався, і країна поступово переходить до режиму «аракчеєвщини». Найвпливовішою особливої став граф А. А. Аракчеєв. Найбільш виразними проявами «аракчеєвщини» з’явилися система військових поселень, в яких панували військово-феодальні порядки, широкий наступ на навчальні заклади і передусім університети, поширення ідей релігійного містицизму.

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: