Реакція кінця 40-х – початку 50-х рр..

Війна вимагала максимального напруження всіх сил країни. Гасло «все для фронту, все для перемоги» передбачав різке скорочення невійськових витрат. При переході до світу потрібно було визначити як шляхи конверсії, так і її межі. Реконструкція давала можливість усунути в економіці «нашарування» не лише воєнних років, але і більш раннього періоду. Цього, однак, не відбулося. Повоєнне суспільство було, безперечно, «перехідним» – по своїй мобільності, ідеологічної нестійкості, соціальної напруженості. Було зроблено все, щоб зберегти його «традиційним». І в промисловості, і в сільському господарстві колишні чільні мети (і, зокрема, переважний розвиток важкої індустрії) залишалися недоторканими.

Повернення до «традиційним» прийомам в економіці доповнювалося ідеологічним консерватизмом. Він був зумовлений як загострилися в 1947-1948 рр.. протиборством із західними державами, так і побоюваннями влади з приводу поширення ліберальних ідей після війни. Об’єктом політичної критики стали кіно і театр, література і музика. «Низькопоклонство перед Заходом», «космополітизм», «салонна поезія», «вульгарне зубоскальство», «занепадницького настрою», «какофонія звуків» – цими звинуваченнями далеко не вичерпувався перелік тих гріхів, які виявлялися у багатьох маститих представників радянської літератури і мистецтва. Однією з частин офіційної ідеології став націоналізм; пошуки національного пріоритету в науці перетворилися на нав’язливу ідею.

Боротьба з ліберальним інакомисленням була лише однією з форм зміцнення сталінського режиму влади в повоєнні роки. Тривали і «низові» політичні чистки – повстанців і націоналістів, особливо на Україні і в Прибалтиці, колишніх радянських військовополонених. Продовжувалися терміни ув’язнення раніше засуджених. Цього супроводжували і чищення верхів – не настільки масштабні, як в 1930-х рр.., Але все ж призвели до помітного перерозподілу влади серед найближчого сталінського оточення.
У роки війни майже не змінився сформувався до кінця 1930-х рр.. склад «ближнього» оточення Сталіна – це А.І. Мікоян, В.М. Молотов, Л.М. Каганович, К.Є. Ворошилов, Л.П. Берія, Г.М. Маленков, Н.С. Хрущов і А.А. Жданов. М.І. Калінін, який займав пост Голови Президії Верховної Ради СРСР, був замінений в 1946 р. Н.М. Шверником. Спроби Жданова посилити «ленінградська» крило в державному керівництві викликало глухий опір інших членів Політбюро, в першу чергу Берії та Маленкова. До власне «ленінградської» групі у вищому ешелоні влади, крім Жданова, ставилися А.А. Кузнецов, секретар ЦК ВКП (б), і Н.А. Вознесенський, голова Держплану СРСР. Всі вони були пов’язані спільною роботою в Ленінграді.

Інтрига, розпочата проти них в 1949 р. після смерті Жданова, увінчалася успіхом. Справа фабрикувалася з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку, в січні-лютому 1949 р., йшлося лише про «розбазарюванні народного майна» шляхом влаштування ярмарки в Ленінграді і про підтасовування виборів на місцевій партконференції в 1948 р. Але вже навесні 1949 підозрюваних звинуватили в більш серйозних вчинках – у спробах відособити Ленінградську організацію ВКП (б) від партії, створити опозиційний регіональний блок (за прикладом зінов’євського в 1925 р.) і здійснити партійний розкол. Незабаром пішли і звинувачення у зв’язках з англійською розвідкою. Розслідування «розширювалося» за методиками 1930-х рр.. У Ленінграді «виявили» і центр «підпільної» організації та її філії; виникли і особливі «справа Смольнинськой району» і «справа Дзержинського району». Суд над головними обвинуваченими завершився 1 жовтня 1950 Через годину після оголошення вироку всі вони були страчені. Безпосередньо фабрикацією «ленінградського справи» керував міністр держбезпеки В.А. Абакумов, але вирішальне слово тут належало Сталіну. Будь «групівщина» у вищому керівництві країни переслідувалася їм нещадно. Він із занепокоєнням і підозрою стежив навіть за діловими зустрічами членів Президії ЦК. Всяку групу він прямо розглядав, і не без підстав, як силу, здатну його усунути.

На початку 1950-х рр.. намітилися чергові перестановки у вищому ешелоні влади. Похитнулися позиції Л.П. Берії і К.Є. Ворошилова. На пленумі ЦК КПРС, який відбувся відразу ж після закінчення XIX з’їзду КПРС у жовтні 1952 р., Сталін різко виступив проти В.М. Молотова і А.І. Мікояна, обмеживши тим самим їх участь у політичному житті країни. Був істотно розширено склад Президії ЦК КПРС – за рахунок сталінських «висуванців» нового покоління, що потіснили колишніх соратників вождя. Чергове «перетрушування» органів влади Сталіну, проте, не вдалося довести до кінця – завадила смерть.

Посилання на основну публікацію