Радянська республіка в кільці фронтів

Військовий комунізм. Серйозний удар по радянській владі завдало повстання тридцятитисячний чехословацького корпусу, що почалося 27 травня 1918 Він був сформований на території Росії з узятих у полон військовослужбовців австро-угорської армії, чехів і словаків, добровільно викликалися воювати проти Німеччини у складі російської армії. Після укладення Брест-Литовського миру корпус опинився в складному становищі. Радянське керівництво домовилося з представниками Антанти про його виведення з території Росії через Владивосток. Однак распространившиеся чутки про намір більшовиків роззброїти корпус і видати його бійців австрійській владі призвели до повстання чехословаків, ешелони з якими розтягнулися на всьому протязі Транссибірської магістралі. Виступ чехословацького корпусу призвело до падіння радянської влади в Поволжі, на Уралі, в Сибіру і на Далекому Сході. В Уфі колишні депутати Установчих зборів від есерів і меншовиків, скориставшись повстанням чехословаків, заснували уряд Директорії, претендовавшее владу над усією Росією. До осені 1918 р його верховенство визнали й інші місцеві уряди.

Ліві есери вважали, що сформована ситуація сприятлива для повалення уряду більшовиків. 6 липня 1918 вони зробили в Москві спробу перевороту з метою захоплення влади. Заколоти есерів прокотилися також і по інших містах Росії – Вітебська, Володимиру, Орші та ін. Їх основним гаслом було відновлення війни з Німеччиною. Майже одночасно спалахнули повстання на півночі Росії, в Ярославлі, Рибінську і Муромі. Виступи есерів були придушені, однак становище Радянської Росії залишалося складним. До осені 1918 р чехословаки завдали ряд поразок Червоної армії і вийшли до Волги. Війська генерала Краснова, спираючись на допомогу німців, відтіснили червоноармійські частини і обложили Царицин.

Важке становище на фронтах змусило радянську владу піти на надзвичайні заходи, які почали прийматися з травня 1918 У цілому вони отримали назву політики воєнного комунізму. Багатьом членам партії більшовиків вона здавалася кроком до втілення ідеалів соціалістичного суспільства.

Відповіддю на зупинку заводів і фабрик, закриття магазинів, майстерень, які не могли працювати в умовах розвалу системи поставок сировини і палива, розпаду фінансової системи, стала їх націоналізація – перехід у власність держави. У кінцевому рахунку все, навіть дрібні, фабрики, заводи, магазини, крамниці та майстерні були націоналізовані.

Не маючи можливості відновити грошову систему, більшовики пішли на примусове вилучення виробленої продукції та її централізований розподіл. Держава встановила найжорстокіший контроль над сферою виробництва, обміну та розподілу всіх ресурсів. Була введена загальна трудова повинність. Зарплату замінили видачею продуктових пайків, а також талонів на харчування та інші предмети першої необхідності. Плата за житло, транспорт і комунальні послуги скасовувалася. Управління соціально-економічними справами зосередилося в ВРНГ і Раді робочої і селянської оборони (листопад 1918 р), очоленому В.І. Леніним.

У відповідь на відмову селянства поставляти місту продовольство за знецінені гроші в села були спрямовані збройні продовольчі загони (продзагони), які насильно вилучали хліб у селян. Згідно декрету СНК, в червні 1918 р в селах створювалися комітети бідноти (комбіди), куди входили незаможні. Їм надавалося право примусово вилучати «надлишки» власності у заможних сільських господарів.

У кінці 1918 р комбіди та створені ними колективні господарства були розпущені. Насильницьку конфіскацію продовольства замінили продовольчої розверстки (продрозкладкою). Вона передбачала, що на кожну губернію, повіт, волость спускався (развёрстивался) план обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції. За встановленими нормами селянам залишали лише мінімум продуктів, необхідних для прожитку сім’ї, і насіннєвий фонд на майбутній рік. Продзагони, наділені надзвичайними повноваженнями у застосуванні каральних заходів, як і раніше проводили вилучення зерна, і все ж нова політика була менш важкої для селянства.

Найбільшу увагу влади приділяли організації боєздатної армії. Згідно декрету СНК від 15 січня 1918, було проголошено створення Червоної армії, яка спочатку формувалася на добровільній основі. Зростання масштабів антибільшовицьких виступів вимагав створення масової армії. 10 липня 1918 була введена загальна військова повинність для чоловіків від 18 до 40 років. Вже до вересня чисельність Червоної армії досягла 550 тис. Осіб, до весни 1919 г. – 1500000. Вживалися заходи щодо централізації структури управління військами, у вересні 1918 р був заснований Революційний військова рада (РВР), очолений Л.Д. Троцьким.

Неоднозначну політику радянська влада проводила щодо представників колишніх привілейованих станів, царських чиновників і офіцерів. Стикаючись з їхнім небажанням співпрацювати, саботажем і переходом на сторону Білого руху, багато більшовики почали розглядати всіх «колишніх» як своїх супротивників. ВЧК проводила репресивну політику по відношенню до них. Їх примусово направляли на заготівлі дров для Замерзає міст, у них реквізували житло, в яке вселялися міські безпритульні. Створювалися концентраційні табори (концтабору), де в якості заручників містилися представники колишньої правлячої верхівки і члени їх сімей, яким загрожував розстріл у разі переходу їх родичів і близьких їм людей на сторону білих. Туди ж прямували всі, хто був визнаний ворогом радянської влади.

Восени 1918 р після замаху на Леніна та інших більшовицьких лідерів репресії проти неблагонадійних верств населення набули масового і превентивний характер. Саме тоді була офіційно проголошена політика червоного терору.

У той же час керівництво партії більшовиків усвідомлювала необхідність співпраці з так званими буржуазними фахівцями. До цієї категорії відносили людей, що володіли знаннями, необхідними для організації економіки, військових експертів, здатних забезпечити підвищення боєздатності збройних сил країни. У випадку співпраці «буржуазних фахівців» з радянською владою їм створювали стерпні умови існування. Так, вищий, старший і значна частина середнього командного складу Червоної армії комплектувалися в основному з колишніх генералів і офіцерів царської армії, які називалися військовими фахівцями (воєнспецами). Мотиви їх переходу на службу до більшовиків були різними. Одні не бачили іншого виходу для себе в сформованих умовах, інші виходили з патріотичних міркувань, вважаючи, що тільки більшовики здатні зберегти Росію як цілісна держава, треті щиро прийняли ідеї радянської влади. Проте воєнспеци не користувалися довірою правлячої партії. До кожного командиру Червоної армії був приставлений військовий комісар (воєнком), наділений надзвичайними повноваженнями, аж до розстрілу командира у разі зради.

Вжиті заходи значно зміцнили боєздатність Радянської Росії. На кінець 1918 р чехословацький корпус і білі частини були відкинуті за Волгу, армія Краснова відступила від Царицина.

Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні, революції в Німеччині та Австро-Угорщини призвели до евакуації військ Центральних держав з окупованих територій. Впали спиралися на них режими. Це, однак, ненабагато поліпшило становище Радянської Росії, що опинилася в кільці фронтів.

Есеро-меншовицька Директорія перемістилася з Уфи до більш віддалений від лінії фронту Омськ. Її лідери вирішили створити власні збройні сили. Військовим міністром був призначений популярний в офіцерському середовищі адмірал AB Колчак. У листопаді 1918 р за підтримки держав Антанти він скинув Директорію, встановив військову диктатуру і проголосив себе Верховним правителем Росії. Армія Колчака була найчисленнішою з усіх антибільшовицьких сил (до 400 тис. Осіб). До зими 1 918 колчаківцями взяли Перм.

В Естонії встановився білий режим генерала HH Юденича, а на півночі – генерала Є.К. Міллера. Спільно з фінами вони погрожували Петрограду. У січні 1919 р, об’єднавши Добровольчу, Донську і Кубанську козачі армії, А.І. Денікін очолив Збройні сили Півдня Росії. У листопаді 1918 – березні 1919 р Добровольча армія захопила Донбас і почала готуватися до наступу на Москву.

У приморських містах України висадилися англо-французькі війська. За їхньої підтримки прихильники незалежності України, очолені CB Петлюрою, почали тіснити Червону армію. Вторгненням в Білорусію і центральні області Росії погрожували війська нової, незалежної держави – Польщі.

Посилання на основну публікацію