Православна церква у Візантії

Візантійська цивілізація — одна з найбільш самобутніх і яскравих цивілізацій середньовічного східного християнства — сформувалася у результаті органічного синтезу античних традицій (грецької культури і римської державно-правової практики) і православного варіанта християнського віросповідання.

Православна церква організаційно сформувалася на території Східної Римської імперії та Візантії протягом IV — V ст. До 1054 р. разом з католицькою вона становила єдину християнську церкву.

Разом з тим між західним і східним варіантами християнства існували значні розбіжності в догматиці та культовій практиці. Одним з принципових відмінностей можна вважати підхід до питання про спасіння душі людини. Якщо католики ґрунтувалися на висхідному до III ст. тезі Кипріяна про те, що «поза церквою немає спасіння», то православні християни вирішальну роль відводили індивідуальної молитви людини. У 1351 р. Влахернський собор визнав практику зосередженої молитви («розумного діяння») офіційною православною доктриною.

Загальне керівництво справами православної церкви у Візантії імператор здійснював. Це було пов’язано з концепцією диархии. Під даним терміном розумілося нерозривну єдність світської і духовної влади. Імператор призначав і зміщував церковних ієрархів, скликав собори і стверджував їх постанови, мав право на тлумачення питань віровчення.

Поточні справи церкви контролювалися чотирма патріархами: константинопольським, олександрійським, антіохійським і єрусалимським. Хоча всі питання вирішувалися ними колегіально (соборно), номінально першість належала патріархові Царгороду, мав титул вселенського.

В економічному плані церква, як і інші візантійські політичні інститути, була повністю залежна від держави. Постійний збір на її користь з’явився тільки в X ст., але він був незрівнянно меншим, ніж західноєвропейська десятина.

Пряма залежність церкви від держави в XIII — XIV ст. призвела до виникнення практики уній з католиками — Ліонська (1274), Флорентійський (1439), що відображало прагнення імператорів знайти в особі Західної Європи союзника по боротьбі з турецькою агресією. Однак ці прагнення православного духовенства підтримки не отримали і практичних наслідків не мали.

Після загибелі Візантійської імперії виникли самоврядні (автокефальні) церкви: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, які зберегли загальну систему віровчення та культову практику.

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: