Посилення англійського парламенту в XIV столітті

У XIV і першій половині XV в. англійський парламент придбав найбільш істотні свої права, то користуючись добровільними поступками королів, то, навпаки, в боротьбі з королівською владою. Наприкінці XIII і початку XIV ст. в Англії царював син Генріха III, Едуард I (1272-1307), який все своє царювання провів у війнах. Він приєднав Уельс (після чого спадкоємці англійського престолу стали називатися принц Уельський), завоював Шотландію, яка, однак, потім звільнилася, і вів боротьбу у Франції за що залишалися ще там володіння англійських королів. Все це вимагало грошей, за якими Едуард I постійно і звертався до згоди станів. Навпаки, Едуард II (1307-1327) перебував у боротьбі зі своїми баронами і повинен був зректися перед парламентом від престолу. Едуард III (1327-1377) почав Столітню війну з Францією і для ведення її теж потребував великих коштів, що змушувало і його часто скликати парламент (в XIV в. Він взагалі скликався майже щорічно). При цьому королі за парламентом утвердилися такі права: 1) король міг оголошувати війну, але гроші на неї міг отримувати лише через парламент; 2) закони стали видаватися королями тільки за згодою обох палат, а іноді і внаслідок прямої їх прохання; 3) за погане ведення справ і порушення законів королівські радники повинні були відповідати перед парламентом, який мав право їх судити (нижня палата звинувачувала, верхня примовляла до покарання). Онук Едуарда III, Річард II (1377-1399) не хотів підкорятися вимогам парламенту і прагнув до абсолютного правлінню, і тому між королем і парламентом сталася боротьба, яка скінчилася тим, що палати скинули Ричарда II і передали престол родичу королівського дому, герцогу Ланкастерського (1399).

Посилання на основну публікацію