Поширення ідей реформації в Європі. Контрреформація

На принципах, які були запропоновані Мартіном Лютером, реформа церкви була проведена князями Північної Німеччини. Князі ставали главами церкви у своєму князівстві, при цьому вони захоплювали монастирі та церкви. Ця течія релігійного життя стало іменуватися лютеранством, а всіх прихильників Реформації, в будь-якому вигляді, стали називати протестантами. Після довгої, наполегливої ​​війни протестантських князів з імператором Карлом V в 1555 р був укладений аусбургскую релігійний мир. За князями була визнана повна свобода віросповідання, т. Е. Відтепер князі самі могли вирішувати, у що вірити їхнім підданим, за принципом «чия влада, того й релігія». Набагато більш рішучими у питаннях реформації релігії виявилися протестанти Швейцарії та Нідерландів, на чолі яких виявився женевський проповідник Жан Кальвін (1509-1564). Основним ідеологічним становищем кальвінізму став догмат про абсолютне приречення, згідно з яким доля людини в земному житті і в «життя вічного» раз і назавжди визначена ще з часів створення світу. Ніякими справами і заслугами змінити цього не можна. Одним це приречення дарує спасіння і райське блаженство, інших прирікає на страждання і загибель. Причому воно не тільки незворотньо, але й незбагненно.
Однак Кальвін вчив, що кожен віруючий повинен вважати, що саме він є божим обранцем і прагнути усім своїм життям виправдати це обрання. Якщо він досягає успіху, то не повинен цим гордитися і нехтувати обов’язками перед Богом і суспільним благом. Якщо ж людина терпить невдачі і впадає в бідність, то він не повинен гнівити Бога, піддаватися спокусам і здійснювати безчесні вчинки. Іншими словами, багатий повинен досягати успіху в накопиченні багатств, а бідний з покірністю нести свій тягар.
На відміну від Лютера Кальвін вважав Бога невблаганним і караючим. Страх перед його правицею повинен змусити віруючого покаятися, хоча порятунок дарується не самим покаянням, а спокутної жертвою Христа. Послідовники Кальвіна створили вчення про «мирське покликання», згідно з яким віруючий повинен невтомно трудитися, бути помірним і бережливим. Успіх в мирських справах вважалося самим богоугодною справою. Благородство походження і станові привілеї втрачали у кальвіністів всяке значення. Таким чином, кальвінізм давав релігійне обгрунтування домаганням буржуазії на керівне становище в суспільстві. Цим цілям служила і кальвіністська церковно-політична організація. Інститут священства тут зовсім скасовувався, громада віруючих обирала пастора, пресвітерів (старійшин), що відали адміністративними справами, і дияконів, що займалися збором і розподілом милостині. Вищим органом кальвіністської церкви була консисторія у складі 12 старійшин і 5 пасторів, яка відала не тільки церковними справами, але й підпорядкувала всю світську владу.
У 1541 Кальвін з тріумфом прибув до Женеви, де кальвіністська Реформація перемогла остаточно. До кінця свого життя Кальвін користувався необмеженою владою над містом і всієї кальвіністської церквою, що охопила своїм впливом міські кантони Швейцарії, тому не без підстави його називали «Женевським татом». Кальвін був таким же нетерпимим до инаковерию і інакомислення, як і глава католицької церкви. За його наполяганням в 1553 р був спалений на багатті іспанський учений гуманіст Мігель Сервет, отвергавший вчення про троїчності Бога. Настільки ж жорстоко Кальвін розправлявся з анабаптистами, що вимагали скасування насильницької влади та встановлення майнової рівності. У самій же Женеві були введені суворі порядки: встановлено нагляд за дотриманням кальвіністськими релігійних приписів, заборонені зайва розкіш, пишні святкування і розваги. Вищими чеснотами оголошувалися строгість моралі, ощадливість і накопичення. Тридентський собор католицької церкви, що засідав з 1545 по 1563 гг.6 підтвердив всі догмати католицизму і знову підкреслив принцип верховенства папи римського. Інквізиція з новою енергією стала переслідувати єретиків. Почав видаватися «Індекс заборонених книг», куди заносилися твори єретиків. Бойовим органом контрреформації став Орден єзуїтів («Товариство Ісуса»), який був заснований Ігнатієм Лойолою в 1540 р Члени єзуїтського ордену на відміну від інших чернечих орденів жили в миру і були людьми чисто світськими, виступаючи в ролі політиків і дипломатів, придворних, вихователів , вчителів, лікарів. Заради торжества «справи Христового» вони були готові на все: лестощі, інтриги, наклеп, організацію змов і вбивств за принципом – мета виправдовує засоби. Єзуїтські начальники заздалегідь давали прощення вчинених при цьому гріхів.
Після тимчасового закриття Ордена (1773-1814) він відновив свою дію. Слово «єзуїт» давно набуло прозивний сенс, асоціюючись з підступністю і зрадою.
До кінця XV ст., Завершивши своє об’єднання, Франція стала найбільшим за кількістю жителів (15 млн) державою Європи. За рівнем економічного розвитку вона перевершувала Іспанію, Південну Італію, Скандинавські країни, але відставала від Голландії та Англії.
Спочатку у Францію проникла лютеранська віра, а до середини XVI століття з’явилося багато прихильників кальвінізму. Кальвіністів у Франції називали гугенотами. Їх вождями були близькі родичі правлячої династії Валуа Бурбони і адмірал Гаспар де Коліньї. На чолі католиків стояв знатний рід з Лотарингії – герцоги Гізи.
Релігійні війни розгорнулися у Франції в часи правління молодших синів Генріха II – Карла IX і Генріха III. Вони тривали близько 30 років, з 1562 по 1594 рр., Під час яких майже всі вожді з обох сторін загинули. У підсумку на престолі утвердилася династія Бурбонів в особі короля Генріха IV, людини хитрого і спритного, кілька разів на догоду менявшейся ситуації изменявшего і своє віросповідання, щоб вижити і зберегти трон. Під час його правління (1594-1610) королівська влада значно посилилася. У 1598 р був підписаний Нантський едикт. Державною релігією була визнана католицька, церкви повернули всі конфісковані у неї землі. Гугенотом ж дозволили сповідувати свою віру і проводити богослужіння скрізь, крім Парижа, а також їм не чинилося ніяких перешкод у занятті нарівні з католиками державних посад.
У 1610 р католицький фанатик Равальяк ударом кинджала вбив короля Генріха IV, коли той їхав у власній кареті по вузькій паризької вуличці. Після цього з 1624 по 1642 рр. Францією фактично правил розумний і рішучий перший міністр короля Людовика XIII герцог Арман Жан дю Плессі – кардинал Рішельє (відомий численним читачам творів Дюма). При ньому зміцнилося становище французької бюрократії – королівських чиновників, зросла централізація влади.

Посилання на основну публікацію