Політична карта Європи в 5-8 столітті

Результатом політичної дезінтеграції Західної Римської імперії і німецьких вторгнень початку V ст. на її територію стало докорінна зміна політичної карти регіону. На місці колись єдиної держави виник ряд самостійних королівств: франків, бургундів, вестготів, вандалів, аланів і свевів. Дещо пізніше виникли королівства остготів, лангобардів, англосаксонські держави. Межі між новими країнами були нестійкими, постійно змінювалися в ході численних воєн.

У східній частині Римської імперії — Візантії — спостерігалася прямо протилежна картина. Зумівши в кінці V ст. направити загрожували Константинополю остготів на завоювання Італії і уникнувши таким чином вторгнення германців, вона не тільки встояла, але й перейшла в середині VI ст. до активної завойовницької політики, поставивши перед собою мету — відновити територію колишньої Римської імперії. В результаті успішних військових експедицій до складу Візантійської імперії увійшли території остготського королівства (Апеннінський півострів), королівство вандалів і аланів (Північна Африка), частина королівства вестготів (Піренейський півострів).

Зовнішньополітичні успіхи Візантії, проте, були недовготривалими. Вже на початку VII ст. під натиском лангобардів візантійці залишили північну і центральну частину Апеннін. У першій половині VII ст. вони не змогли стримати арабська натиск, втративши при цьому всі свої володіння в Північній Африці і на Близькому Сході. На цьому, втім, араби не зупинялися і на початку VIII ст., розгромивши королівство вестготів, зайняли майже весь Піренейський півострів (вестготи втрималися тільки в гористій північній частині Піренеїв, де з плином часу почали виникати невеликі іспано-християнські королівства).

По мірі того як на південному сході Європи, на території Візантійської імперії стискалася, в західній частині континенту активно розгорталася експансія франків, преградивших у 732 р. під Пуатьє шлях арабської кінноті в глиб Європи. До кінця VIII ст. більша частина Західної Європи, за винятком Британії, Піренеїв, Південних Апеннін і Скандинавії, входила до складу франкської імперії Карла Великого, офіційно проголошеної у 800 р.

Західна Європа в ІХ — першій половині XI ст. В цей період на політичній карті Західної Європи поступово почали окреслюватися контури основних країн Середньовіччя. Після неодноразових розділів імперії Карла Великого (843, 870, 880 рр.) на її місці виникли Западнофранкское, Восточноафри – канское королівства і Лотарингія, стали з плином часу відповідно Францією, Німеччиною та Італією. У 829 р. дрібні англосаксонські королівства Британії були об’єднані правителями Уес – сексу в королівство Англія. На початку XI ст. у Британії оформився ще одне королівство — Шотландія. В 962 р. була проголошена Римська імперія, що включала у свій склад німецькі і північноіталійські землі.

В цілому західноєвропейська християнська цивілізація зайняла широку територію на континенті. З півночі її обмежував світ германців-язичників (Скандинавія), з півдня — світ ісламу (Піренеї, Сицилія).

Південна межа при цьому була більш-менш стабільною. Тут з перемінним успіхом йшла Реконкіста, відвоювання іспанськими християнськими королівствами території Піренейського півострова. З півночі на західноєвропейські держави почався наступ вікінгів, відомих також під назвою норманів (північних людей).

До середини XI ст. ситуація в Західній Європі стабілізувалася. На півдні були відзначені явні успіхи християн. На півночі почався спад експансії вікінгів, пов’язаний, по-перше, з отриманим ними відсіччю в ряді країн, по-друге, з початком християнізації Скандинавії, по-третє, з початком процесу формування держав в регіоні і пов’язаної з цим боротьбою між Данією, Швецією і Норвегією за гегемонію в Північній Європі.
Держави Західної Європи у другій половині XI — XIII ст. У другій половині XI ст. загострився конфлікт між західноєвропейською християнською цивілізацією та світом ісламу. У 60-ті рр. прибули з Нормандії загони найманців почали завоювання Сицилії, в 1085 р. іспанські християни зайняли Толедо.

Єдності не було і всередині самого ісламського світу. У цей період активізувалися турки-сельджуки, які завоювали Багдад (1055), Єрусалим (1071), Антіохію (1084).

Ослаблення світу ісламу в ході внутрішньої боротьби підштовхнуло західноєвропейські держави до зовнішньої експансії. Почувши про казкові багатства Сходу, туди кинулися тисячі французьких, нормандських, німецьких, англійських лицарів. Зовнішня експансія при цьому знайшла форму хрестових походів, війни за віру, відвоювання у язичників «Гробу господнього» та інших християнських святинь в Єрусалимі.

В результаті першого хрестового походу (1096 — 1099) на Близькому Сході виник ряд держав – хрестоносців, куди були механічно, без урахування місцевих умов, перенесені соціально-економічні структури західноєвропейського феодалізму.

Найбільшим із них було Єрусалимське королівство. Це чужорідне для ісламського світу державне утворення проіснувало до 1291 р., коли хрестоносцями був покинутий останній опорний пункт на Близькому Сході — р. Акра.

Вплив зовнішньої експансії на формування політичної карти Західної Європи полягала переважно у відволіканні частини дрібного і середнього лицарства від внутрішніх проблем своїх країн. Причому підсумки такого відволікання могли бути вельми значними. Так, відхід частини французьких баронів на Схід помітно полегшив процес збирання земель навколо королівського домену.

Визначальними в міжнародному житті регіону стали дві тенденції: 1) централізаторська, спрямована на створення національної держави та закріплення за ним певного місця на політичній карті Європи; 2) універсалістська, спрямована на створення наднаціонального об’єднання під егідою одного монарха.

Держави, в політиці яких переважала перша тенденція, наприклад Шотландія, прагнули до територіального розмежування з сусідами і збереження своєї територіальної цілісності.

Держави, в політиці яких переважала друга тенденція, наприклад, Священна Римська імперія, прагнули до максимального поширення свого впливу, заснованого на вассально-лених відносинах і силою зброї.

У чистому вигляді і перша, і друга тенденції, як правило, виявлялися досить рідко. Для більшості західноєвропейських країн може бути відзначено поєднання обох тенденцій в різних пропорціях.

У період високого Середньовіччя на політичній карті Західної Європи виник ряд нових держав: Сицилійське королівство (1130), королівство Португалія (1139). З 1157 р. Римська імперія додала до свого офіційного назвою ще одне визначення — Священна. У 1169 — 1171 рр. англійці вивели свою першу заморську колонію — ними була захоплена північна частина Ірландії.

У кінці XIII ст. найбільшу зовнішньополітичну активність проявляв Арагон, іспано-християнське королівство, яке перенесло свої експансіоністські прагнення після завершення на своїй території Реконкісти на регіон Середземномор’я. Після арагонського завоювання Сицилії на політичній карті Європи з’явилася нова держава — Неаполітанське королівство, що займало континентальну частину колишнього Сицилійського королівства (Південну Італію) і проіснувало до 1442 р., коли воно було завойоване Арагоном.

Loading..

ПОДІЛИТИСЯ: