Підйом антиколоніальних рухів

Ще в роки війни 1914-1918 рр. Англія і Франція залучили до участі в бойових діях в Європі так звані тубільні війська, набрані в колоніях. Їх бійці отримали навички володіння сучасною зброєю. Лідери національних рухів (особливо в Індії), не заперечували проти наборів в армію, натомість розраховуючи отримати поступки від колоніальних властей в майбутньому. Однак цього не сталося. Ареною визвольних рухів стали багато країн Азії і Африки.

Влада метрополій після перенесених тягот війни не зважилися втягуватися в тривалі і кровопролитні конфлікти в колоніях. Спроби посилати великі військові формування за кордон викликали протести громадськості. У 1919 р колонізатори в черговий раз зазнали поразки в Афганістані. Англія почала війну за повне підпорядкування цієї держави. Однак афганські племена чинили запеклий опір. Англійцям довелося відступити і визнати незалежність Афганістану. Його король, Аманулла-хан, у 1921 р встановив дружні відносини з Радянською Росією. Уряд Афганістану вступило на шлях реформ. Натуральний податок на селянство поступово замінювався грошовим, держава заснувала ряд банків, почалося будівництво шкіл і лікарень. Країна залишалася монархією, але при прийнятті рішень враховувалася думка Лой джиргі – з’їзду представників афганських племен і народностей.

Підкорення Афганістану завадив підйом визвольного руху в Індії, який відволік увагу англійців. Партія ІНК на чолі з М. Ганді зажадала розширення повноважень органів місцевого самоврядування та врахування інтересів індійських підприємців. ІНК знову розпочала серію кампаній громадянської непокори. Відмова від співпраці з британською владою, самоспалення на знак протесту, маніфестації та демонстрації призвели до сутичок. Найбільше з них відбулося в 1919 р в місті Амрітсарі. За наказом колоніальних властей був розстріляний мітинг протесту.

У 1922 р кампанія громадянської непокори була припинена. Вона відновилася в 1928 р Селяни перестали платити податки і, в порушення державної монополії на сіль, стали варити її самі. У містах почався загальний страйк.

У 1930 р більшість лідерів ІНК були заарештовані, проте боротьба індійців за незалежність не припинилася. Країна опинилася на межі загального повстання. Англійцям довелося піти на поступки. Політичні в’язні отримали свободу і право висловлювати свої погляди, у тому числі і виступати з вимогами незалежності країни. У 1935 р Індія стала федерацією територій і князівств. У 1937 р пройшли вибори в місцеві органи влади, на яких переміг ІНК.

Визвольний рух в Індії завадило англійцям підпорядкувати своєму впливу та Іран. У 1918 р він був майже повністю окупований британськими військами. Шаху Ірану було нав’язано «Угода про британську допомоги для сприяння прогресу Персії». Перетворення країни в протекторат викликало повстання в містах Тебріз, Хамадан і Гілян. У 1921 р в столиці, Тегерані, відбувся державний переворот. Владу захопив військовий міністр Реза-хан Пехлеві, який командував козачої бригадою, створеної ще за допомогою Російської імперії (пізніше він став шахом Ірану). Реза-хан проявив себе талановитим дипломатом. У 1921 р він негайно уклав договір з Радянською Росією про встановлення дипломатичних відносин. Росія відмовилася від тих привілеїв, які мало царський уряд в Ірані. Реза-хан зобов’язався не допускати використання Ірану для ворожих дій щодо її. Більше того, Росія отримала право вводити на Іранську територію свої війська в разі загрози її безпеки. Відразу після підписання цієї угоди Реза-хан зажадав виведення англійських військ з країни. Великобританія змушена була відмовитися від своїх претензій до Ірану.

Тяжкої поразки колонізатори зазнали в Туреччині. Султанський уряд, що знаходилося в окупованому країнами Антанти Стамбулі, прийняло продиктовані йому умови розділу країни. Це викликало підйом національно-визвольного руху, очоленого генералом Мустафою Кемалем, що мали репутацію талановитого полководця. Пізніше його називали Ататюр-ком (батьком турків). У роки Першої світової війни він розгромив англо-французьку армію, висадили поблизу Стамбула.

В Анкарі Кемаль скликав Великі національні збори, що оголосило себе єдиною законною владою. Ататюрк встановив дружні відносини з Радянською Росією, отримав від неї військову допомогу. Радянський полководець М.В. Фрунзе сприяв реорганізації турецької армії. Проти Туреччини виступили Вірменія та Греція – союзники Англії та Франції. Однак це закінчилося для них військовою катастрофою.

У 1923 р в Лозанні було укладено угоду, за яким країни Антанти визнали недоторканність турецьких кордонів. Уряд Ататюрка взяло курс на модернізацію країни: будувалися залізниці і шосейні дороги, створювалася національна банківська система, підтримувалася підприємницька діяльність, розвивалася система світської освіти. Була обмежена влада феодалів і мусульманського духовенства. Склалася однопартійна політична система, коли до середини 1940-х рр. вся влада належала створеної М. Кемалем Народно-республи-канской партії. Великі складнощі виникли в держав Антанти і в інших мусульманських країнах. Так, гірські племена, що населяли території іспанської та французької Марокко, проголосили створення Республіки Риф і в 1921-1924 рр. нанесли ряд військових поразок колонізаторам. Спільними силами Франції та Іспанії в 1926 р повстанців вдалося розбити, хоча остаточно бойові дії на території Марокко завершилися лише в 1934 р У 1920 р збройний опір колонізаторам почалося в Сирії та Лівані. Воно було розгромлено, але в 1925-1927 рр. ці колонії знову опинилися охоплені повстанням. Жорстоко придушивши його, французькі власті все ж пішли на деякі поступки. Сирійці і ліванці були допущені до управління колоніями, вводилися податкові пільги для місцевих підприємців.

Більш гнучку політику проводила Англія, що мала досвід залучення знаті колоній на свою сторону. Зіткнувшись з підйомом визвольного руху в Єгипті та Іраку, британська влада пішли на поступки. Вони визнали формальну незалежність цих колоній, що стали монархіями (в 1922 р – Єгипет, в 1930 р – Ірак). Але при цьому англійці обмовили особливий статус своїх громадян і військову присутність на іракській і єгипетській території, зберегли контроль над збройними силами цих країн і їх митною політикою. З колоній Єгипет та Ірак перетворилися на залежні держави. Це призвело до тимчасового зниження напруження боротьби за повну незалежність.

Політику поступок проводили у своїх володіннях і США. Так, на Філіппінах ще до Першої світової війни було дозволено створення політичних партій, проведені вибори в парламент, що мав обмежені повноваження. У 1935 р Філіппіни стали формально незалежною державою: країна отримала конституцію, відбулися президентські вибори. Однак реальна влада належала американському верховному комісару, на території країни залишалися війська США.

Посилання на основну публікацію