Партизанський рух і підпільна боротьба на окупованих територіях

Основоположним документом, що визначив цілі і форми партизанського руху, крім уже згаданої Директиви 29 червня 1941, стала постанова ЦК ВКП (б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» (18 липня 1941 р.). Їм пропонувалося розгорнути мережу комуністичних підпільних осередків на захоплених територіях, створювати кінні та піші партизанські загони і диверсійні групи, які зобов’язані були руйнувати комунікації противника, знищувати його транспорт і засоби зв’язку, боротися з тими, хто співпрацював з фашистами. Очолити підпільні організації повинні були «найбільш стійкі керівні партійні, радянські та комсомольські працівники, а також віддані Радянської влади безпартійні товариші, знайомі з умовами району, в який вони направляються».

До осені 1943 р. на окупованій території вже діяло близько 400 окружних, обласних, міських, районних та низових партійних комітетів і організацій, а також численні підпільні групи. Найбільшу популярність з них придбали пізніше Мінський обком КПБ (б) (керівник В.І. Козлов), молодіжна організація «Молода гвардія», що діяла в Краснодоні з вересня 1942 по січень 1943 (керівники У.М. Громова, И.А . Земнухов, О.В. Кошовий, Л.В. Шевцова) та Сещінская інтернаціональна підпільна організація в Орловській області, що існувала з осені 1941 по вересень 1943 р. (керівники К.Я. Повора і А.А. Морозова).

У роки війни на окупованій території діяло кілька тисяч партизанських формувань загонів, бригад, полків – загальною чисельністю понад 1 млн осіб. Керувати партизанами було доручено Центральному штабу партизанського руху на чолі з П.К. Пономаренко. Штаб працював (з деякою перервою) з травня 1942 по січень 1944 Він координував діяльність сотень розрізнених партизанських з’єднань, – правда, різною мірою, залежно від міцності зв’язку з ними.

Найбільшого розмаху партизанський рух досягло в Білорусії і на Україні – його центрами стали Мінська, Вітебська, Барановицька, Рівненська, Сумська та Волинська області. Тут утворилися цілі партизанські краї. Особливу популярність здобули Сумське (командир С.А. Ковпак) і Чернігово-Волинське (командир А.Ф. Федоров) партизанські з’єднання – фактично це були армії. Партизанські загони діяли в Прибалтиці, Молдові, на окупованій частині РРФСР (у тому числі найчисленніші – в Ленінградській, Смоленської і Орловської області, на Брянщині). Не вступаючи в прямі сутички з великими силами противника і утримуючись від штурму перебували в руках німців міст, партизани контролювали багато сільських райони і лісові масиви. Діючи в тилу ворога, вони порушували його постачання, підривали залізничні й шосейні дороги і мости. Під час так званої «рейкової війни» і «Концерту» – партизанських операцій, послідовно проведених з початку серпня до кінця жовтня 1943 р., – на залізницях окупованої частини Росії, України і Білорусії було підірвано велику кількість рейок.

Посилання на основну публікацію