Папство і католицька церква в соціально-політичному житті Європи

У середні віки церква в Європі безпосередньо включилася в процес феодалізації. Церкві та монастирям належало величезна кількість землі. За підрахунками деяких дослідників, в ранньому Середньовіччі в Західній Європі третя частина оброблюваної землі була церковної і монастирської. Бурхливого зростання церковного землеволодіння сприяло те обставина, що воно мало ряд пільг, в тому числі податкових. Велика кількість землеробів, щоб позбутися від непосильної для них податкового гніту, переходило до поземельної і особисту залежність від церкви і монастирів. Церковні і монастирські володіння були такими ж феодальними володіннями, як і у світських феодалів.

Єпископам і аббатам в Західній Європі належало також чимало міст. Тому нерідко боротьба городян за самоврядування виливалася в боротьбу проти сеньйорів з числа духовенства і чернецтва.

Верхівка духовенства і абатів поступово втягувалася у феодальну ієрархію з її відносинами сюзеренитета — васалітету. Так, з часів Карла Великого єпископи і абати зобов’язані були за наказом короля поставляти в його військо своїх лицарів – васалів. Входження церковного керівництва у феодальну ієрархію призвело до такого явища, як призначення єпископів, абатів світською владою (королями, герцогами, графами). Цей акт називали світської инвеститурой. Таким чином, в ході феодалізації церква потрапляла в залежність від світської влади. Цей процес з супутнім йому занепадом моральності і дисципліни часто називають «обмирщением церкви».

Частина духовенства та чернецтва усвідомлювала згубність такого шляху для церкви, і з X ст. почався рух за реформу церкви. Головними гаслами цього руху стали вимоги незалежності церкви від світської влади і посилення влади папи. Найбільш чітко ці вимоги сформулював папа Григорій VII у своєму «Диктат папи» (1075). Згідно із заявою Григорія VII, влада папи вище будь-якої світської влади, тато може навіть скидати імператорів, королів, а їх підданих звільняти від присяги непридатним імператорам. Головна перешкода у виконанні своїх вимог лідери церковної реформи бачили у світській инвеституре. Відмова німецького короля Генріха IV виконати вимогу папи не призначати єпископів і абатів призвів до гострого конфлікту короля з папою римським. В ході конфлікту отлученному від церкви королю довелося вимолювати принизливе вибачення у папи Григорія VII в замку Каносса.

З кінця X ст. церква зробила спроби хоч частково приборкати анархію і свавілля в роздробленій Європі, що супроводжувалися міжусобними війнами феодалів, уносившими тисячі життів мирних людей і такими, що завдають величезний матеріальний збиток. Собори духовенства в різних країнах почали приймати постанови про «Божого перемир’я» і «світі Божому». Перші з них забороняли феодалам воювати в церковні свята, пости та певні дні тижня (спочатку тільки по неділях, а потім ця заборона поширилася на час від вечора середи до ранку понеділка). Постанови про «світі Божому» вимагали від феодалів не вбивати і не завдавати шкоди духовенству, селянам, купцям, жінкам та іншим категоріям мирного населення. Однак ефект від цього був невеликий.

Освобождающаяся від жорсткої опіки світської влади католицька церква була роздробленою Західній Європі в період високого Середньовіччя серйозним консолідуючим фактором, бо одна віра, одна церква об’єднували західноєвропейців. І саме ця консолідуюча сила — церква на чолі з папством — зуміла направити руйнівні сили західноєвропейського суспільства за його межі на іновірців. Це було зроблено шляхом організації хрестових походів.

Вершиною політичної могутності папства став XIII ст. Тоді багато монархів Європи визнали себе васалами римських пап (особливо Інокентія III). У своїй боротьбі з непокірними королями папи використовували різні засоби, аж до таких, як відлучення королів від церкви, інтердикт (заборона здійснення богослужінь і обрядів на певній території) і навіть хрестові походи. У XIII ст. воля пап багато в чому визначала політичні відносини в Європі.

Політична могутність папства було підірвано створенням централізованих держав у Європі. Зіткнення папи Боніфація VIII із сильною французькою монархією завершилося поразкою папства і майже 70-річним авиньонским «полоном» у французьких королів. Потім «великий розкол» (1378 — 1417), що відбувався під час Столітньої війни і ледь не призвів до розколу католицької церкви, ще раз показав, що папство стає інструментом політичних інтриг могутніх централізованих держав. Занепад папства в пізньому Середньовіччі привів до створення в ряді країн, наприклад в Англії, Франції, фактично національних церков, духовенство яких підпорядковувалось не стільки римським папам, скільки своїм королям.

���°�³�����·�º�°...

ПОДІЛИТИСЯ: