Нафтовий чинник у формуванні політики періоду Другої світової

Друга світова війна зіграла в історії людства величезну військову, політичну та економічну роль. Характер її виявився многопланов, але особливо яскраво виділяється сировинний, в першу чергу паливно-енергетичний аспект (не випадково Друга світова стала відома як «війна моторів»). Влада та Німеччини, і Японії (головних призвідників війни в Європі та Азії) розраховували в ході війни добитися гарантованого доступу до нафтових ресурсів.
Якщо для Берліна вирішення цієї проблеми полягало в силовому просуванні в південно-східному напрямку (Румунія, нафта Плоєшті, – СРСР, нафта Грозного і Баку, – нафтові родовища Ірану), то для Токіо шлях до вирішення своїх нафтових завдань був не настільки прямолінійним, і до північного напрямку (забезпечення стійких поставок нафти з Північного Сахаліну) додавалося південний напрямок, у бік Нідерландської Індії, що мало яскраво виражений військово-політичний характер. Звичайно, пошуком задоволення своїх паливно-енергетичних інтересів мети Японії у Другій світовій війні не вичерпуються, але вони, поза всяким сумнівом, були одними з найголовніших.
У японської нафтової проблеми довга передісторія, в якій помітну роль відіграє проблема сахалінської нафти.
Підсумки війни 1904-1905 рр. привели до значного розширення японських інтересів в басейні Тихого океану, що автоматично вело до підвищення морських і бойових якостей військового флоту. Як і в інших великих морських державах, в Японії пішов процес перекладу флоту на рідке паливо, що швидко визначило одну з найважливіших військово-економічних та військово-політичних завдань – пошук нафтової бази. Південний Сахалін давав деякі обережні «аванси» в питанні нафтовидобутку, а й для Токіо, і для Москви, і для пильно стежив за розвитком ситуації Вашингтона було очевидно, що вирішення питання якнайскоріше знайти в північній, радянської частини острова.
В умовах триваючої японської інтервенції на Далекому Сході В. І. Ленін і його найближче оточення (наприклад, Л. Б. Красін, нарком зовнішньої торгівлі, повпред в Англії і Франції) вміло розіграли «карту» сахалінської нафти для досягнення політичних цілей – передбачалося залученням туди американських бізнесменів змусити японські війська до евакуації. Посередником виступав представник ділових кіл північного заходу США В. Б. Вандерліп [782], про який Ленін гранично відверто писав, що той – «представник фінансового капіталу самої делячеськой марки», але при цьому «пов’язаний із західними штатами Північної Америки, більш ворожими Японії »[783]. Красін, вважаючи надію на сприятливий розвиток подій занадто ефемерної, в той же час підтримував думку про необхідність проведення нехай навіть фіктивних переговорів з американцями заради тиску на Японію [784]. Можна вважати, що для Москви ліквідувати конфлікт США і Японії за контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном (АТР) був очевидний, і радянські лідери були готові активно використовувати ситуацію в своїх інтересах.
Тому Кремль не заперечував проти дій американських бізнесменів іншого типу, готових йти на ризик, абсолютно не маскуючи свої приватні інтереси. Одним з таких підприємців, активно намагалися закріпитися на Далекому Сході, був американський нафтопромисловець Гаррі Сінклер. Він отримав концесію на розвідку нафти на Північному Сахаліні, окупованому в той час японськими військами, з перспективою надалі побудувати там базу постачання американського військового флоту. Звичайно, діяти Синклеру японці не дали (той для початку концесії повинен був виконати на Сахаліні певний обсяг робіт, але японці, заявляючи про свої претензії до СРСР, цьому перешкоджали), але його договір з радянськими властями виразно зачіпав і лякав японські концесійні компанії, вже осіли в північній (т. е. радянської) частині острова [785]. Резонанс конфлікту дійшов до японського парламенту і у результаті привів до визнання того, що «… Японії не залишається нічого, як наслідувати приклад Америки і мирним чином забезпечити собі економічне співробітництво з СРСР» [786].
У середині 1920-х радянський дипломат Григорій Бесєдовський, вирушаючи в Японію, отримав від керівництва НКЗС чіткі вказівки про те, як, використовуючи протиборство в японській верхівці, грати на зацікавленості японських фірм в отриманні все більших концесійних переваг: «за нашими відомостями, японці покладають великі надії на нафтову концесію, яка, на думку морського генерального штабу, повинна з’явитися нафтової базою японського флоту в разі війни зі Сполученими Штатами »[787] (важливо відзначити, що це аналіз ситуації весни 1926), – т. е. минуло й п’яти років, як думка про перетворення Північного Сахаліну в нафтову базу флоту стали розвивати і японські військово-морські стратеги.
У середині 1920-х років, паралельно діям японських концесіонерів, почалося швидке освоєння нафтових родовищ Північного Сахаліну і радянськими виробничими установами – вже в 1925 р була проведена комплексна гірничо-геологічна експедиція під керівництвом Н. А. Худякова. Відкриття Охінском нафтового родовища стало одним з великих успіхів нової влади [788]. З 1928 р почалося планомірне освоєння нафти Сахаліну (перша партія нафтовиків прибула з Грозного), причому сили освоєння було вирішено сконцентрувати в одних руках створенням загальносоюзного тресту «Сахаліннефть» [789].
Японські концесії в Північному Сахаліні активно діяли навіть у період «другий (сталінської) націоналізації» кінця 1920-х – початку 1930-х років. Їм вдалося до кінця 1930-х років вийти на рівень річного видобутку в 180-200 тис. Тонн (при річній потребі Японії в нафті в 5 млн тонн). Цікаво, що підчас непросте сусідство радянських і японських нафтопідприємств в північній частині Сахаліну (і пов’язані з цим проблеми) виявлялося і в таких моментах, як державна безпека. У 1935 р Л. Д. Троцький писав своєму сподвижникові К. Б. Радеку, що «нам доведеться поступитися Японії сахалінську нафту і гарантувати їй поставку нафти у разі війни з Америкою» (за матеріалами НКВД) [790]. Тільки на цих умовах, на думку Троцького, можна було розраховувати на підтримку Токіо в боротьбі за владу в СРСР (варто особливо відзначити, що Троцький використовував доводи, подібні з міркуваннями наркома закордонних справ Г. В. Чичеріна середини 1920-х років, але вже в іншому трактуванні).
У міру зростання свого промислового потенціалу та міжнародного впливу Москва з кінця 1930-х років почала все голосніше і наполегливіше вимагати від Токіо згортання справ на Північному Сахаліні, тим більше що в умовах зростання напруженості в двосторонніх відносинах нетерпимість до японського присутності наростала. Конфлікти у відносинах між СРСР і Японською імперією спалахували все частіше (бої біля озера Хасан в 1938 р, локальна війна на р. Халхін-Гол в 1939 р). Видається, що Сталін міг вдатися до застосування силових заходів проти японської присутності на радянській території, однак, користуючись зближенням ряду радянських позицій з німецькими та відкрилися новими можливостями, він в листопаді 1940 р поставив перед Гітлером неодмінна умова – Японія (як союзник Третього рейху) повинна сама відмовитися від своїх концесій (йшлося про умови можливого радянського приєднання до «державам осі») [791]. Японці у відповідь скаржилися на те, що радянська влада створюють їм труднощі, але робили з цього несподівані висновки – аж до пропозиції весни 1941 викупити у СРСР Північний Сахалін з метою добути там не менше 2 млн тонн нафти (при річній видобутку приблизно 200 тис . тонн) [792]. Реакція Молотова – «це що, жарт?» – Ясно відображала радянську позицію, тим більше що Москва приготувала свій, дзеркальний варіант вирішення проблеми – ліквідація концесій в обмін на компенсацію і наступні постачання протягом 5 років 1500000 тонн нафти. Це не влаштувало вже Токіо, що вважав, що концесії дозволять викачати набагато більше вуглеводнів [793]. Дана проб лема не була вирішена аж до закінчення Другої світової війни.
Для японського уряду, усередині який намагався вирішити проблему браку нафти в кінці 1930-х – початку 1940-х років, родовища радянського Північного Сахаліну мали важливе, але все ж обмежене значення (японські фірми, що працювали на острові, оцінювали значення сахалінської нафти в 3,5 % від річного споживання Японії). Зовсім інший, значний інтерес викликали нафтопромисли Нідерландської Індії (сучасна Індонезія), що мали розвинену інфраструктуру всього виробничого циклу і значні масштаби нафтовидобутку. Як результат – переорієнтація японської військової машини на рішення нафтової проблеми в південному напрямку, в бік нафтопромислів Борнео [794]. Це, у свою чергу, зажадало спланувати удар по гарантів колоніальних володінь в Тихому океані – Британії та США, тим більше що ці країни (особливо США) встановленням нафтового ембарго відносно Японії фактично підштовхнули Токіо до силового вирішення проблеми. Слід зазначити, що в японській історіографії тема вторинності політики Токіо напередодні Другої світової війни досить популярна – ще в 1959 р знайшов форму наступний політичний теза – «… виходить, що правлячий клас Японії в цілому не несе ніякої відповідальності за агресію. Винна, виявляється, “міжнародна тенденція”, яка ізолювала Японію »[795]. Таким чином, США, припинивши продаж нафти Японії для того, щоб зупинити агресивну військово-політичну активність Токіо в АТР, змусили Японію перейти до активних дій, в першу чергу, проти самих Сполучених Штатів.
Таким чином, в нафтополітики Японії 1920-1930-х років, багато в чому визначала військово-політичні плани Країни Вранішнього Сонця в цілому, слід виділити два окремих напрямки – з одного боку, Токіо намагався якомога довше, на тривалий термін (від 40 до 50 років), утримати за собою нафтові концесії на Північному Сахаліні з одночасним максимальним збільшенням видобутку вуглеводневої сировини. У цьому питанні Японія дотримувалася, так би мовити, «оборонної» тактики («оборона» від наполегливих радянських вимог переглянути умови і терміни концесійних договорів). Другим напрямком був активну японську прагнення до нафтових родовища Південно-Східної Азії, і тут Токіо був готовий діяти заходами вже «наступального» характеру.
Як уже згадувалося, в передвоєнних і військових планах «великих держав» нафти приділялась значна увага. Можна сказати, що міжнародні відносини початкового періоду війни в чому оберталися навколо нафтових питань. Так, радянський дипломат і перекладач В. М. Бережков писав у спогадах про політичну атмосферу перших військових років: «… чуток в перші місяці 1941 року велося по Берліну неймовірне безліч. Вони були пов’язані насамперед з перспективами подальшого ходу війни. Хто виявиться наступною жертвою німецької агресії? Коли почнеться вторгнення в Англію? Чи скоро вступлять у війну Сполучені Штати? Куди рушить Японія? … Захопити чи німці нафтоносні райони Близького Сходу? Всі ці та інші питання були предметом суперечок, здогадок, пророцтв і пересудів »[796]. Показово, що дипломат зафіксував близькість проблеми німецького просування до нафти Близького (швидше, Середнього) Сходу і коливання японського військово-політичного керівництва. Очевидно, що ситуація перших місяців війни була досить невизначеною, зброю тільки почало діяти і, можливо, був ще шанс у дипломатії. Відповідно, великий інтерес для аналізу ситуації представляє комплекс непростих радянсько-німецьких, радянсько-японських і японо-американських відносин по нафтовій проблемі осені 1940 – весни 1941
СРСР і Німеччина, знайшовши спільну мову на грунті рішення польської проблеми, істотно розходилися в нафтовому питанні. Берлін, як відомо, був незадоволений рішенням Москви включити до складу СРСР територію Бессарабії і Галичини. Невдоволення Гітлера стосувалося не стільки проблеми проживали на даних територіях фольксдойче, скільки небезпечного для Німеччини радянського наближення до нафтопромислам Плоєшті.
Був й інший привід для досади – за підсумками розділу Польщі саме СРСР дістався Дрогобич-Бориславський нафтоносний район (на півдні сучасної Львівської області України). Питання про їх нової територіальної приналежності поступово визрівав на протязі радянсько-німецьких контактів серпня – вересня 1939, бо Німеччина, гостро потребувала стійких поставках нафти, була прямо зацікавлена ​​в отриманні цього району. Поставки румунської нафти в той час складали нехай значну, але все ж лише частина німецьких потреб (порядку 25%), а масштабне виробництво синтетичного пального було справою майбутнього. І угорські нафтопромисли в надьканижа, і польські у вказаному районі при всій їх обмеженою продуктивності не могли не цікавити нацистське керівництво найсерйознішим чином.
Берлін активно боровся за контроль над Дрогобицьким басейном і, все ж, програвши територіально, зміг гарантувати свій інтерес економічно – в ході обміну листами між Молотовим і Ріббентропом було встановлено порядок поставок з СРСР такої кількості нафти, яке Німеччина могла б отримувати, маючи промисли у своєму розпорядженні (ця нафта навіть не входила у загальний обсяг радянського експорту в рейх по двостороннім торговельно-економічним угодам) [797].
Берлін прекрасно розумів позицію Москви – у відповідь на вторгнення німецьких військ у СРСР Москва могла б скористатися вразливістю румунських родовищ, і тому гітлерівці посилювали свій військово-політична присутність в Румунії аж до 22 червня 1941
Москва, у свою чергу, розуміла причину німецького інтересу до нафтової проблемі, і тому Сталін наполегливо примушував німецьке керівництво обговорювати питання про долю японських нафтових концесій на Північному Сахаліні. У ході візиту Молотова в Берлін в листопаді 1940 р тема наполегливо піднімалася не раз і явно з тим, щоб німці обов’язково сповістили про це своїх союзників-японців.
Питання про концесії виявився для Берліна резонансним – про проблему серйозно роздумували в Берліні не тільки дипломатичні, а й військові кола. Ф. Гальдер, начальник штабу Верховного командування сухопутних військ, описуючи коливання гітлерівського керівництва з приводу підсумків візиту В. М. Молотова в німецьку столицю, записав 3 грудня 1940 р .: «Росіяни згодні приєднатися до тройству ному пакту у разі укладення п’яти секретних протоколів … 4. … Японія повинна відмовитися від своїх концесій на Сахаліні »[798]. Очікувана приєднання СРСР до пакту Німеччини, Італії та Японії кардинально змінило б характер Другої світової війни, і військові кола Німеччини повинні були це враховувати.

Посилання на основну публікацію