Ліберальні кола (октябристи і кадети)

Ліберальні кола (октябристи і кадети) прагнули пристосуватися до столипінської курсом. На шлях послідовної підтримки столипінських реформ встали октябристи. Але неможливість провести перетворення, особливо після смерті Столипіна, посилила опозиційність партії і привела до її розколу. Криза переживала і партія кадетів. Позицію правого крила партії відбив збірник «Віхи» (1909). На противагу революції соціальної автори цього збірника (Н.А. Бердяєв, П.Б. Струве та ін.) Висували ідею духовного очищення особистості. Свою роль в Думі кадети визначали як «відповідальну опозицію» (на відміну від «безвідповідальною» соціал-демократичної партії, що використовує Думу в агітаційних цілях).
Серйозний криза відчувала есерівська партія. У 1909 р був викритий провокатор Е.Ф. Азеф – член ЦК, керівник «бойової організації» партії з 1903 р Есери-ліквідатори були проти бойкоту Думи і пропонували зосередитися на роботі в легальних організаціях.
Проголошуючи неприйняття столипінських реформ, керівництво есерів разом з тим відносило прошарок заможного селянства, що вийшов з громади, до «трудовому селянству», намагаючись зберегти свою соціальну базу.
Значно скоротилася чисельність РСДРП. Ідейна течія в меншовизмом, що виступало за перетворення РСДРП в партію парламентського типу, отримало назву ліквідаторства (Ю.О. Мартов, Ф.І. Дан, А.Н. Потресов). Одночасно виникла течія меншовиків-партійців (Г.В. Плеханов), які виступали за збереження нелегальних партійних структур. Серед більшовиків з’явилися одзовісти (А.А. Богданов, А.В. Луначарський). Вони вважали буржуазну революцію закінченою, пропонували готуватися до боротьби з буржуазією, головну увагу приділяти нелегальній роботі, відкликати з Думи соціал-демократичних депутатів і висунули гасло: «Геть Думу!». Частина більшовиків на чолі з В.І. Леніним різко критикувала ліквідаторів та одзовістів, вважаючи неминучим новий революційний підйом, і закликала поєднувати легальні і нелегальні форми роботи партії. У 1912 р Празька партійна конференція РСДРП за участю більшовиків і меншовиків-партійців ознаменувала організаційне розмежування більшовиків і меншовиків.
Прагнення Столипіна пристосувати феодальну форму правління до розвиваються буржуазним відносинам піддавалося все більшим нападкам зліва і справа. Правим був потрібен Столипін – «заспокоювач», в Столипіні – реформатора вони не потребували. Тому частина його законопроектів, що пройшли через Думу, відхилялася Державною радою (про розширення бюджетних прав Думи, удосконаленні судочинства і т. Д.). У результаті з 43 обіцяних реформ були частково здійснені 10. До осені 1911 відставка. Столипіна була вирішена, але 1 вересня 1911 він був убитий у Києві Д. Богровим, анархістом і агентом охранки. Після смерті П.А. Столипіна в країні не знайшлося сил, здатних продовжити політику реформування.
Микола II і імператриця Олександра Федорівна бачили в Думі порушення принципу самодержавства влади. У 1912 р навіть обговорювалася ідея повернення до законосовещательной Думі. У свою чергу, в Думі наростало переконання в нездатності верховної влади вирішити соціально-економічні та політичні завдання, що стоять перед країною, і запобігти новий революційний підйом. У цих умовах ліберали і навіть праві перейшли до конфронтації з урядом. Кадети, ліві октябристи, прогресисти прагнули посилити парламентський тиск на уряд, домагаючись продовження реформ. Праві, у свою чергу, звинувачували уряд в нерішучості, вимагали жорсткості репресій, оголошення в країні надзвичайного стану. Відносини Думи і Двору загострювалися через зв’язок царської родини з Распутіним. У Думі питання про Распутіна поставив А.І. Гучков в березня 1912 року.
Показником революційного підйому стала хвиля страйків і мітингів у зв’язку з розстрілом робітників на Ленських копальнях в квітні 1912 г. Слід зазначити, що страйкуючі на копальнях пред’являли економічні вимоги («продовольство доброякісне … восьмигодинний робочий день в мокрих вибоях … медична допомога, введення робочих старост; не примус жіночої праці ») і захищали людську гідність (« ввічливе звернення »на« Ви »). Відповіддю стало вбивство близько 250 чол. До літа 1914 розмах страйків перевищив їх рівень у 1905 році. Ожили соціалістичні партії. Про збереження соціальної напруженості в країні свідчили і вибори до IV Державної думи (листопад 1912 – 25 лютого 1917). Всі шість місць по робочій курії отримали більшовики. У 1913 р соціал-демократи розкололися в Думі на дві фракції: більшовиків (лідер – провокатор Р.В. Малиновський) і меншовиків (лідер Н.С. Чхеїдзе).

Посилання на основну публікацію